На пункті пропуску в Устилузі добровольці з цього міста та з Володимира разом із представниками релігійних конфесій організували пункт харчування та обігріву.
Давно не доводилось бувати на пункті пропуску в Устилузі. Мабуть, ще в далекому дитинстві, коли всією сім’єю зустрічали татуся, який у складі волинської делегації брав участь у святкуваннях до Дня визволення Польщі від фашистських загарбників. Тоді лунала святкова музика, лилися веселі пісні, люди навіть танцювали на знаменитому мосту дружби.
І ось через багато років знову на пункті пропуску. Святкового настрою нема і близько. Перед очима – довжелезна черга тих, кого нині називаємо біженцями. Сумні очі, заклопотані погляди, розриває душу дитячий плач.
Та все ж і тут, зовсім поруч, неначе оазис добра, розмістився пункт безкоштовного харчування для біженців, який організували добровольці з Устилуга та Володимира. Живильним джерелом цього оазису є церква адвентистів сьомого дня, яким допомагає церква баптистів.
Своєрідним гідом пунктом допомоги (назвемо його так) стала Катерина Сас.
-Ми допомагаємо біженцям тільки на добровільних засадах. Готуємо для них гарячий чай та каву, супи, борщі, варимо гречку та макарони. Левову частку харчів забезпечує польська сторона. Друзі-поляки постачають бутерброди, солодощі, каву. А також теплий одяг, але лише для жінок і дітей. Людей дуже багато, а тому мешканці Устилуга запрошують на ночівлю до себе додому, - розповідає пані Катерина.
Біля наметів скупчуються люди, п’ють гарячі напої, харчуються. Увесь час під’їжджають буси та авто. Це волонтери постачають необхідними речами біженців. У похмуре небо здіймаються легкі шлейфи диму. Це на вогнищі киплять у великих каструлях каші та супи. Вогнище – царина чоловіків. Вони заготовляють та рубають дрова. До місцевих чоловіків приєднуються ті, які відправили до Польщі дружин та дітей, а самі залишились тут. Першу партію нарубаних дров привозили з Луцька. Також добровольців забезпечили плитками, заправленими газовими балонами.
Не всі біженці можуть витримати стояння у чергах, примхливу весняну погоду. Завдяки друзям із Польщі, у пункті харчування є вдосталь ліків, антисептиків, які необхідні для надання першої допомоги. У дуже складних випадках поспішає швидка з Устилузької амбулаторії.
Міська рада Устилуга подбала про туалети. Прибирання території здійснюють самі волонтери, а також від комунгоспу виділена прибиральниця, яка працює у певні години.
-Я хочу наголосити, - продовжує розмову Катерина Сас, - що наш пункт надає допомогу лише цивільному населенню, а тому, при великій повазі до наших дорогих армійців, просимо не привозити до нас речі, які призначені військовикам. Також одяг, засоби гігієни ми пересилаємо в інші табори для переселенців, якщо в цьому є потреба. По Устилузькій громаді зроблені списки людей, які допомагають біженцям, надають продукти тощо. Щоб запобігти виникненню небажаних ситуацій, пункт контролює поліція.
Деякі люди не могли залишити напризволяще своїх домашніх улюбленців. Польська сторона потурбувалася і про них. На пункті вдосталь кормів для чотирилапих.
Звичайно, хочеться почути і відгуки людей, які користуються послугами пункту. Певна річ, з етичних міркувань вони не назвали своїх прізвищ, лише імена, і не погодилися на фото. Те, чим вони поділилися, змусило похолодіти серце.
-Ми їдемо з Ірпеня, - кажуть пан Сергій та пані Ірина. – Ви навіть не уявляєте, яким мальовничим містом зробив наш Ірпінь молодий заповзятий мер. Воно тонуло в зелені парків. Один із них ми назвали Версалем. Там бігали білочки, які йшли до рук, і діти залюбки з ними гралися. Тепер Ірпінь лежить в руїнах. Ми не знаємо, чи вцілів наш дім. Але душу зігріває та непоказна доброта, яку ми знайшли на цьому пункті. Це велика як матеріальна, так і моральна підтримка. Нехай усім, хто ділиться з нами в цю важку хвилину, Господь воздасть сторицею.
-Я приїхала з міста Волчанська під Харковом, - розповідає пані Ніна. – Нам услід летіли російські кулі. Ніколи не думала, що доживу до війни, про яку знала тільки з книг та розповідей батька. Як це страшно! Вражає, що люди можуть бути такими жорстокими. Напевно, клятий Путін гадав, що харків’яни, які переважно російськомовні, зречуться своєї Батьківщини. Та ніколи цього не буде. Ми, генетичні нащадки росіян, які свого часу оселилися в Україні, більше любимо цю землю.У Росії таких добрих людей, яких ми зустріли тут. Лише українці можуть бути такими чуйними.
І знову повертаюся до розмови з Катериною Сас.
-У нас тут цілі сім’ї працюють. Батькам допомагають діти. Це сім’ї Яцуків, Войтовичів. Самі бачите, що ми не тільки підтримуємо людей у матеріальному плані, а й вислуховуємо про те, що їм довелося пережити. Для того, щоб описати наше життя, потрібно з нами хоч день прожити.
Антоніна Булавіна, м. Устилуг
Коментарі