Є серед нас люди, життя яких – цікава і зворушлива історія. До них належить мешканка Володимира Любов Михайлівна Ростопчина. Її дитинство минуло на вулиці Млинарській (тепер вулиця княгині Ольги). У сім'ї було восьмеро дітей, мама, тато і бабуся, тож з дитинства батьки учили дітей добросовісно працювати. Батько - Михайло Васильович працював у механічній майстерні, вивчав слюсарну справу. Згодом служив у польській армії, був нагороджений грамотою від президента Польщі.
У повоєнний час працював у Володимирі в КЕЧі – слюсарем-сантехніком.
Мама - Віра Романівна походила із села Лужків на Холмщині, була сиротою з 10 років. У Польщі познайомилася з чоловіком Михайлом і вийшла за нього заміж. Вінчалися в Успенському соборі, їхали до нього бричкою, коні були прикрашені стрічками та дзвіночками. Мама виховала восьмеро дітей, була нагороджена трьома медалями «Мати-героїня».
З дитинства у пані Любові залишилося багато спогадів. Особливо, запам'яталося як дивилася кіно просто неба у військовій частині. З пам'яті дитячих років випливає і бабусина хатина, у якій минало її дитинство. Ще й нині на подвір'ї жінка зберегла частину тієї бабусиної хати, де, ніби у рукавичці, проживала вона і її батьки, брати та сестри. Тепер у нашої героїні дуже добротна хата, яку збудувала разом з чоловіком, але та перша скромна гріє душу.
А ще згадує, як довго, годинами треба було стояти біля магазину в черзі за хлібом, і не всім вистачало...
У 1950 році пані Люба пішла до першого класу. Навчалася у школі № 1. До школи узимку ходили у сірих пальтечках, а поверх мама пов'язувала їх теплою хусткою.
Навчалася згодом у школі №2 (в той час вона знаходилася у «червоній школі» по вул.Драгоманова). На перервах діти бігали дивитися на літак, що впав на подвір'я школи ще у війну.
Між школою і пожежною частиною були шкільні грядки, де діти вчилися вирощувати городні культури. Ювілярка згадує, що сім'я жила бідно. Біля хати був довгий коридор, січкарня, жорна. На другому городі була кузня, у якій працював батько, а молода дівчина помагала йому, не боялася ніякої роботи. Разом з мамою різали дрова.
На городах сіяли просо, сочевицю, горох. Держали кіз і трохи курей. Пшоняна каша і клюски на жирному козячому молоці - то була їх основна їжа. У печі мама пекла хліб, варила борщ, і картоплю. На свята пекли пироги з маком і капустою. Особливо теплі спогади про Різдво і Великдень. як готували святкові страви, пекли паски на Великдень, фарбували крашанки й освячували їх вдосвіта в Успенському соборі. Хоча в той час до церкви забороняли ходити. На великі свята хтось з вчителів або партійних працівників стояв біля воріт і записував у зошит. Але люди все одно дотримувалися народних традицій. Були й важкі часи, адже сім’я була велика. Тож закінчивши сім класів, пані Люба пішла на роботу, щоб підтримати сім’ю, восьмий, дев’ятий і десятий класи закінчувала у вечірній школі.
Доводилося працювати на різних роботах – і на консервному заводі, і у військторзі, і на швейній фабриці, але усюди давала лад, бо з дитинства її навчили добросовісно працювати. Після роботи їздили у колгосп, полоти та збирати буряки.
Любов Михайлівна пам’ятає яким було місто Володимир раніше, у часи її юності та молодості. На площі стояв пам’ятник Леніну, повернутий в сторону вокзалу. Біля Собору Різдва Христового перед монастирем був кінотеатр, а ближче до дороги – перукарня. На місці офісу Ковальчука були магазинчики. Поруч росли дерева і багато квітів, стояли лавочки, де люди відпочивали та фотографувалися. У приміщенні монастиря була школа.
Там, де зараз автостанція, «Салют» і училище був великий базар. На фірах приїздили селяни, продавали товари з машин.
Коли будували готель, то відкрили підземні ходи та колишні підвали.
На танці бігали до кінотеатру «Космос».
У 1970 році Любов Михайлівна вийшла заміж. Чоловік Микола Костянтинович працював у паркетному цеху.
У своєму житті жінка важко працювала на заробітках, багато чого пережила в житті, разом з чоловіком виростила синів Руслана і Сергія, дочекалася онуків.
І в поважному віці пані Любов не втратила інтересу до життя, переборює усі негаразди й з впевненістю дивиться у майбутнє.
Богдан Янович,науковий співробітник історичного музею.
Коментарі