У юного Олега, здавалося, не було таких моментів у житті, щоб почувався геть нещасливим. У всьому його пощастило: і з батьками, і з шкільними друзями, і навіть з веселим дядьком Микитою, сусідом по поверху, улюбленцем усього будинку. Лише один недолік був у житті юнака, а саме те, що мати, Майя Назарівна, очолювала школу, в якій навчався її син. Це псувало Олегу все, а тому, аби не мати славу директорського синочка, зумисне брав на себе роль класного лідера і був ініціаторам всяких витівок, які псували нерви вчителям. До матері вони, звичайно, не бігли, але Майя Назарівна все знала і дома чихвостила сина, як могла.
- Як ти не розумієш, що своїми витівками компроментуєш мене як директорку? – сердито запитувала вона.
Батько, Федір Онуфрійович, завжди підтримував сина.
-Ну, не хоче він бути сином директорки! Розумієш? Не хоче! Ось і росте в душі протест!
-То що, мені ради його протесту посаду кидати, чи що? – дратувалася мати.
-Я б кинув! – спокійно парував батько і син з вдячністю дивився на нього. Нікого в світі він так не любив, як свого спокійного і зваженого батька.
Та минули шкільні роки. Почалися студентські. Олег навчався на другому курсі, коли прийшла біда. Це був гарний весняний день. Олег після здачі заліку зайшов до буфету, як раптом задзвонив мобільний. На дисплеї висвітилось «мама». А затим почувся розпачливий голос Майї Назарівни:
-Олежику! Тата нашого забрали до лікарні. Оперуватимуть. Внутрішній крововилив.
-Де ти, мамо?1
- Я біля лікарні.
Олег помчав до медичного закладу і відразу на подвір’ї побачив маму. Вона , плачучи, кинулася до нього:
-Язва прорвала… Він давно скаржився, але ми нічого тобі не говорили. Йому пропонували операцію, але він все відтягував.
Операція тривала довго. Вже починало темніти, коли медсестра покликала Майю Назарівну і Олега до хірурга. Високий кремезний уже немолодий лікар проговорив:
-Стан поки що важкий, якщо не сказати більше. Багато втратив крові. Потрібно переливання.
-Ми когось попросимо, - боязко проговорила Майя Назарівна.
-Навіщо просити , мамо? Хіба я не можу здати кров своєму батькові?
-Схвалюю, молодий чоловіче, - проказав лікар. - Генетична кров найкраща. Головне, щоб група і резус співпали.
При цих словах хірурга Олег перехопив сполоханий погляд матері. Вона наче хотіла заперечити, але промовчала, міцно стиснувши губи.
Наступного дня Олег поспішив до батька. Ще в передпокої лікарні знайома медсестра повідомила, що Федору Онуфрійовичу полегшало. Як тільки Олег підійшов до дверей палати, як почув голос хірурга:
-Дивна річ, Федоре Онуфрійовичу! У вас з сином абсолютно різна кров, не схожа не генетичну.
-Нічого дивного немає. Я не рідний батько Олега. Я всиновив його , виростив і люблю понад усе.
-Напевно, і він вас дуже любить! Ви виростили хорошого сина. Пробачте, що дозволив собі втрутитися у вашу сімейну таємницю. Повірте, що про це не дізнається ніхто.
Олег швидко позадкував, щоб зробити вигляд, ніби щойно підійшов. Та лікар, залишивши палату, пішов у протилежну сторону і не помітив юнака.
Щасливою посмішкою на блідому обличчі зустрів батько сина.
-Дякую тобі, мій дорогий! Безмежно дякую!
-Тату, любий! Немає нічого такого на світі, чим би я міг віддячити тобі за твою любов, за турботу. Ти для мене найрідніший!
Увечері Олег вирішив відверто поговорити з матір’ю. Ось що вона розповіла:
-Ми з Валерієм були закохані одне в одного ще з другого курсу. Він навчався на іншому факультеті, мріяв про аспірантуру. В травні перед державними екзаменами ми вирішили одружитися, аби я змогла разом з чоловіком залишитися в місті. Ольга була моєю однокурсницею. Подейкували, що її дядько був викладачем нашого інституту. Саме він пообіцяв Валерію підтримку при вступі в аспірантуру. Ось чому Валерій швидко переметнувся до Ольги. Я поїхала працювати за направленням. В автобусі мені раптом стало зле. Я стала пробиватися до шофера і зачепилася за ногу пасажира. Мені було так погано, що не змогла навіть вибачитися. Пасажир сам зрозумів, що мені зле. Це був високий симпатичний молодик. Він попросив водія зупинитися, допоміг мені вийти. Так я познайомилася з Федором. Я здогадалася, що вагітна. Зрозумів це і Федір. Коли мене поклали на збереження, він приходив до мене. Потім ми одружилися. Ти став нашим спільним сином.
-А що мій справжній батько? Він хоч знає про моє існування?
-Справжній батько? Твій справжній батько Федір… Федір і більше ніхто. Ні, я більше ніколи Валерія не зустрічала і нічого про нього не знаю.
Коли Федора Онуфрійовича виписували з лікарні, його зустрічав весь будинок. Дядько Микита навіть сльозу пустив на радощах.
-Ну, слово честі, Федоре, син у тебе геть такий, як ти. І то ж треба так вдати!
-Я його не вдав, я його виховав. На те я його батько! – гордо відповів Федір Онуфрійович і пильно глянув у вічі Олегу. – Ти мій син, тільки мій, правда?
-А іншого батька у мене і бути не може!
Антоніна Булавіна м. Володимир
Коментарі