Володимир – це унікальне місто, з потужною духовною аурою.
Упродовж віків у нас проживали люди різних національностей, релігій та професій. Хоча домінуючою конфесією було і залишається православ'я, але поряд з православними у місті мирно проживали католики, юдеї, греко-католики та лютерани.
Лютерани – це люди, які дотримуються вчення, котре розробив у 16 ст. німецький монах Мартін Лютер. Він жив у німецькому місті Віттенберг і служив настоятелем у тамтешній церкві. Лютер уважно читав Біблію і його увагу привернули слова «Праведний житиме вірою». Тоді Мартін зрозумів, що головне у релігії – не авторитет духовенства, не обряди, традиції, звичаї, а саме щира віра і спілкування з Богом у молитві через єдиного посередника – Ісуса Христа. Так виникло лютеранство. Особливо розповсюджена ця течія у Німеччині.
У 1795 році відбувся третій поділ Польщі. До складу Російської імперії увійшла і Волинь, тут основним населенням були українці, але поряд мирно проживали також євреї, поляки, росіяни та німці. Наприкінці 18 ст. російська цариця Катерина II, яка й сама за походження була німкенею, дозволяє переселенцям з Німеччини оселятися на Волині. Так на Володимирщині з'являються німецькі колоністи. Наприкінці 18 ст. на Володимирщині мешкали кілька десятків німців – аптекарі, ремісники, садівники. Чому ж німці переселялися до України, покидали свою Батьківщину? По – перше, то було зумовлено політичною роздробленістю у середині Німеччини, яка погіршувала життя простим людям, окрім того, великі податки, брак орної землі, переслідування з релігійних переконань – усе це спонукало німців шукати кращої долі за межами Батьківщини.
Німецькі колоністи на Волині звільнялися від податків і військової служби, брали на пільгових умовах земельні наділи. На цих землях вони викорчовували ліси та займалися землеробством. Багато працювали, але досягали успіху, бо були добрими господарями. Серед німців були успішні ремісники торговці, пивовари, вчителі, лікарі, художники, архітектори, а також малоземельні селяни. Деякі з них мали якісну освіту і робили кар’єру як успішні службовці.
Оскільки німці за релігійними переконаннями були лютеранами, вони розпочали будівництво кірхи (з німецької «кірхен» - церква) у Володимирі–Волинському. Багаті землевласники жертвували на будівництво щомісяця по 100 рублів, бідніші – 10. Так спільними стараннями у 1890 році у Володимирі-Волинському була збудована кірха. Поруч з нею збудували будинок пастора з гарною мансардою, який зберігся і до нині. У тому будинку жив пастор, який здійснював Богослужіння в кірсі.
Кірха у Володимирі була споруджена у стилі подібному до готичного. Стиль готики виник у Франції у 12 ст. Свою назву отримав від племені готів. В епоху Відродження деякі мистецтвознавці вважали цей стиль породженням «темного Середньовіччя». Насправді готичні храми дуже великі, величні, вони поєднували у собі кращі досягнення архітектури, скульптури та живопису. На їх вікнах зображували вітражі з кольорового скла. Такий величний храм мав впливати на емоції віруючих, показувати їм мізерність людини у порівнянні з Богом. Тому шпилі готичних храмів підносяться високо до неба.
У володимирській кірсі молилися лютерани з усього Володимир-Волинського повіту.
У 1939 році розпочалася Друга Світова війна і німці виїхали на свою історичну Батьківщину, до Німеччини. Кірха залишилася порожньою. Коли ж прийшла радянська влада, то у кірсі організували концертний зал, а згодом спортивну школу, в будинку пастора розташувалися міські органи влади.
Так історично склалося, що німецькі колоністи вже не повернулися на Волинь, тож вже у часи Незалежної України у кірсі розташувалася греко-католицька церква святого Йосафата, а у будинку пастора – василіанський чоловічий монастир. Василіани – греко-католицькі монахи, їх орден був заснований у 16 ст. єпископом Іпатієм Потієм для підтримки Берестейської унії, внаслідок якої утворилася греко-католицька церква.
Уже понад 130 років у безмежну блакить неба над Володимиром-Волинським підноситься стрімкий шпиль кірхи як свідчення того, що у давньому місті над Лугою мирно проживали люди різних релігійних переконань, для яких наше місто стало другою домівкою.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею.
Коментарі