По вулиці Луцькій у Володимирі є старий будинок – у ньому жив колись Арсен Річинський – відомий лікар і громадський діяч разом зі своєю сім'єю.
Цією невигаданою життєвою історією поділилася з нами Наталія Назарівна Грабарчук-Цинкаловська, котра почула її з вуст самої Ніни Павлівни, бо товаришувала з нею.
1939 рік. Перші совіти, як називали їх в народі, пригадали Ніні Павлівні її співпрацю з чоловіком, громадським і церковним діячем Арсеном Васильовичем Річинським і її родовід (донька священника), і керівництво Союзом Українок.
Березень 1939 року. Холодний зимовий ранок, весна ще не увійшла у свої права: пронизливий крижаний вітер не вщухав, несучи холод і сніг.
Пані Ніна поспішала на роботу. Вона вчителювала в 4-й школі. Тяжкі думки роїлися в її голові: «Як там Арсен в тюрмі? У старшої доньки – 12 річної Славочки – загострення туберкульозу, двомісячна Людмила потребує постійного догляду. А вона, Ніна, ледве тримається на ногах – не проходить післяродове запалення.
На порозі її чекав директор школи. Запросив до себе, розпитував Річинську про дітей, про стан здоров'я, а потім, рвучко повернувшись до вікна, дозволив Ніні іти додому.
Вона була вдячна директору і водночас розтривожена. Серце віщувало щось недобре. І це недобре настало.
Рівно опівночі до її будинку, по вулиці Луцькій, під'їхала вантажна машина. Пролунав грюкіт у двері. Ніна Павлівна відчинила. На порозі стояли НКВДисти – ті, які вивозили людей. «Собирай вещи и поехали!»
Їх привезли на вокзал. Завантажили у переповнені нещасними людьми «телячі» вагони. Потяг з сім'ями ворогів народу рушив на Схід. А там, у Володимирі, залишилася рідна домівка, кабінет лікаря Річинського, улюблене фортепіано, бібліотека, дитяча кімната з ліжечками, на подушечках яких ще деякий час зберігалися вм’ятини від дитячих голівок.
Стогін, голосіння, молитви та прокльони чулися звідусіль. Було дуже холодно. Особливо тоді, коли потяг перетнув кордон з Казахстаном. Заходилась від плачу Людочка. Схвильовані, роздратовані люди зверталися до Ніни Павлівни: «Робіть щось зі своєю донькою, щоб вона так не кричала !»
І Річинська зробила. Вона звернулася до вартового з проханням: «Принесіть, будь ласка, теплої води, викупаю немовля». Він приніс відро крижаної води. Ніна викинула геть крижинки, перехрестила льодяну купіль і опустила туди своє дитя. Скупавши дівчинку, притулила до себе, зігріваючи її материнським теплом. Згодом прибули до Казахстану, на станцію Джусали. Не всі дітки доїхали. Були випадки, коли вони замерзали в дорозі. Охоронці викидали їх у снігові замети. Страшно було Річинській зазирнути в перинку, де знаходилася двомісячна Людочка. Чи жива вона? Господь врятував жінку і її дитя. А поруч стояла старша Славця. Ніхто з казахів не хотів брати до себе хвору жінку з двома дітьми. Аж раптом одна з них, Матрьона, погодилася.
І потяглися сумною чередою для Ніни дні тяжкої праці, печалі та розпачу. Молилася Богу і терпіла. Лише одного разу, коли Славця, захворівши на плеврит, марила, втрачала свідомість, Ніна Павлівна вибігла в степ і, піднявши руки до неба, ридала, кричала, благала Бога врятувати дітей. І раптом, чиясь легка рука лягла їй на плече:
«Не плач, не кричи, слухай мене», - звернулася до неї репресована полька. Худа, змарніла, вона скидалася на тінь від людини. «Мій син, Казік, був хворий на плеврит. Земляки передали мені ліки для нього, але уже було запізно: Казік помер. Я віддам тобі ці ліки.» Так врятували Славцю.
З різних кутків Радянського Союзу звозили до Казахстану сім'ї ув'язнених (навіть язичників, які поклонялися небесним світилам).
Люди, щоб не померти з голоду, крали гнилу капусту чи жменьку зерна. Ніна Павлівна не вміла красти. Хтось доніс табірному начальству про крадіжку. Жінки були покарані. Її бойкотували. Щодня долаючи 10 кілометрів, Ніна Павлівна мучилася думками: за що її зненавиділи товаришки по засланню.
І якраз на Покрову, Ніна Павлівна заснула тривожним сном, притуливши до себе дівчаток. Їй приснилася Божа Мати, яка своїм Покровом огорнула її з дітьми.
Прокинулася Ніна Павлівна від стукоту у віконце. Відчинила. У землянку увійшла жінка, яка працювала поруч з нею на полі. Вона впала на коліна і плачучи просила: «Ніна, прости! То я у всьому вина!» І на роботі з теплом і приязню, почуттям власної провини дивились на Річинську її товаришки.
Вибач нам за образу і кривду:
«Без вини ми тебе зачепили
Їй сказали подруги тюремні,
«Бог пробачить, а я вже простила»
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею імені Омеляна Дверницького
Коментарі