Хтось з мудреців сказав змістовні слова: «У темні часи добре видно світлих людей».
Саме такою світлою людиною був Микола Ваврисевич — український письменник, культурний і громадський діяч, етнограф, педагог.
Микола Михайлович народився 1 грудня 1891 року в містечку Городлі на Холмщині. Колись то були етнічні українські землі й згадка про це є в давньоруських літописах, документах Богдана Хмельницького, працях Михайла Грушевського. Містечко знаходилося на високому лівому березі річки Західний Буг, було там три вулиці, хати вкриті соломою, церква святого Миколая.
Батько Миколи був талановитим вчителем, а наприкінці життя – священиком. Сповідаючи в Устилузі хворого на тиф, отець Михайло й сам захворів на цю недугу і невдовзі помер. Матір’ю Миколи Ваврисевича була Анастасія Степанівна з роду Прокоповичів, котра, залишившись сиротою, вийшла заміж у 16 років. З автобіографії, написаної Ваврисевичем наприкінці життя (під псевдо Микола Королько), дізнаємося, що в 1910 році він закінчив Холмську гімназію і вступив на філологічний факультет Київського університету святого Володимира. У 1912 році виключений з цього вузу за активну участь у політичних акціях, спрямованих проти царизму і засуджений на пів року. Доля звела його з професором Миколою Перетцом, у якого довелося працювати. Саме при підтримці вченого молодий Ваврисевич вступає до Петроградського університету та вечірнього Археологічного інституту. Закінчує ці виші в 1917 році.
Маючи ґрунтовну освіту, наш земляк досконало володів англійською французькою, латинською, німецькою мовами. Непрості життєві обставини змусили Ваврисевича повернутися на Холмщину. Там, разом з дружиною Марією Адамівною і синами Миколою і Михайлом, працювали у власній господарці.
Краєзнавчу діяльність Микола Ваврисевич розпочав ще живучи на Холмщині. Там він був автором і редактором Волинського та Холмського народних календарів-порадників на різні випадки селянського життя, котрі видавав з 1923 по 1939 роки й в 1942 році при підтримці Православної церкви. Один з критичних матеріалів на адресу церкви спричинив до того, що випуск календарів був припинений.
Як краєзнавець Микола Ваврисевич залишив по собі слід ще й тим, що на Холмщині збирав українські народні пісні. Він об’єднав ці народні перлини у пісенник «Поширюймо нашу народну пісню». Серед зібраних краєзнавцем пісень є такі духовні скарби українців як «Тиха вода бережки зносить», «Пішла мати на село», «Ой ходила дівчина бережком» та ін. З осені 1917 року Ваврисевич працює інспектором народної освіти в Черкасах, а з 1918 року завідує Смілянськими українськими педагогічними курсами. Микола Михайлович працював вчителем у приватній українській гімназії в Рівному, але в 1930 році був звільнений за приналежність до КПЗУ і засланий до каторжного табору в Березі Картузькій. Відчуваючи переслідування з боку властей II Речі Посполитої, Микола Ваврисевич стає прихильником комуністичних ідей. В 1939 році він оселяється у Володимирі-Волинському, де навчалися його сини. Працює вчителем німецької мови у механічній гімназії (тепер агротехнічний коледж).
Певний час Микола працював у Львівському історичному музеї. Бувши людиною сміливою, з вольовою натурою і невсипущою енергією, наш земляк написав листа до Сталіна, вислав йому свої п’єси та поскаржився на Павла Тичину, Івана Корнійчука, Ванду Василевську, що вони, мовляв, не хочуть посприяти йому у письменництві. За невдоволення Ваврисевича засудили на 10 років. Лише втручання його рідної сестри Ганни, котра звернулася з листом до Верховного Суду СРСР, допомогло Миколі Михайловичу вийти з в’язниці. До слова, Ганна Ваврисевич (в одруженні Кікіц) закінчила Маріїнське училище і працювала вчителькою французької мови у школах Володимира–Волинського. У 1954 році Ваврисевич звільнений від ув’язнення.
Відтоді працював у школах Володимирщини – у Суходолах і Лудині читав біологію та німецьку мову. Він залишив по собі слід ще і як літератор. Його перу належать 25 п’єс, 7 комедій і 25 сценаріїв для клубів. Серед п’єс слід назвати такі як «Бачили очі»,«Сватання незграби», «У тилу ворога», «Помилка суду», «Ревізія в колгоспі» та інші.
Особливо цікавими для краєзнавців є мемуари холмщака «У праці і борні», які Ваврисевич написав як підсумок свого життя. У цьому рукописному нарисі розповідається про життя українців на Холмщині наприкінці дев’ятнадцятого – першій половині 20 століть, аналізується суспільне, громадсько-політичне, культурне, релігійне життя. Вагома частина спогадів про студентські роки автора. Ось як описано навчання в Київському університеті імені Святого Володимира: «Студент Сердюк, родом з Полтавщини, дізнавшись, що я з Холмщини, завів мене до клубу «Родина»(там збиралася українська передова інтелігенція). Саме в «Родині» я познайомився з Михайлом Коцюбинським. Тут виступали кобзарі, співали гайдамацьких пісень. У клубі була невелика бібліотека українських книжок – Історія України М. Аркаса, Історія України-Руси М. Грушевського, «Кобзар» Шевченка. Одного разу завітав до клубу старенький письменник Іван Нечуй-Левицький, невеликого зросту з сивуватим волоссям на голові. Привітавшись з усіма, взявся читати газету. Ми всі дивилися на відомого письменника, скупого на слова в розмові, але такого пишномовного в художньому письменстві». Микола Ваврисевич володів коштовною бібліотекою, яка налічувала понад тисячу томів.Та чи не найціннішою книгою з тих, котрі належали Ваврисевичу, був знаменитий словник Брокгауза – Ефрона. На жаль, більшість з них втрачено.
Микола Ваврисевич активно займався політичною та громадською роботою. Він написав листа до президента США Джоржа Кеннеді, застерігаючи від ядерної війни. Листи політичного змісту надіслав до Хо Ши Міна та Мао Цзедуна, підтримував міжнародний жіночий конгрес.
Виявом високої гуманності стало те, що Микола Ваврисевич, разом з дружиною та синами у роки Другої Світової війни врятували у Володимирі кілька єврейських сімей. Вже по смерті батька, його сини Микола та Михайло, і самі у досить поважному віці, відвідали Нью-Йорк на запрошення «Євішфондейшн», стали учасниками благодійного фуршету, який організовують американські меценати єврейського походження в одному з найкращих нью-йоркських ресторанів «Асторія». Так віддячила своїм рятівникам донька врятованих володимирських юдеїв Ніхама Зінгер–Аріель. На Алеї праведників в Єрусалимі зростають дерева на честь Ваврисевичів, які не забули євреїв у ті дні, коли їм було важко, коли вони відчували на собі страшне «всеспалення» – Голокост.
Помер Микола Ваврисевич у 1978 році, проживши довге, насичене, складне, але й цікаве життя – 87 років. Похований на Ладомирському цвинтарі у Володимирі, поряд з родиною. У Біблії сказано: «По ділах Ваших пізнають Вас», а Томас Едісон зазначав : «Достоїнства людини визначаються її справами, а не тим, що про неї кажуть». Безперечно, Микола Ваврисевич залишив по собі багато добрих справ. Як краєзнавець, він заявив про себе як збирач українських народних пісень, фольклору Холмщини, яка дала світові багатьох творчих і видатних людей; як педагог – упорядкував читанки, як етнограф – видавав народні календарі з історією православних, католицьких та юдейських свят. Зрештою, саме життя Миколи Ваврисевича як яскравої, колоритної особистості, котра народилася на зламі двох століть і спізнала багато життєвої премудрості є своєрідною «краєзнавчою енциклопедією».
Богдан ЯНОВИЧ, науковий співробітник історичного музею імені О. Дверницького
Коментарі