Є люди, життя яких нагадує справжній підручник з історії, бо на своєму життєвому шляху вони пережили чимало випробовувань, були свідками багатьох історичних подій. До таких особистостей можна віднести Юрія Максимовича Хиляка, який кілька років тому вже відійшов у Вічність. Чоловіка знали як грамотного вчителя англійської та німецької мов, він викладав у міській школі № 2. По собі педагог залишив мемуари, якими люб'язно поділився з історичним музеєм його син – лікар Юрій Хиляк.
Зі спогадів Юрія Максимовича ми дізналися, що він народився у 1922 році у містечку Городок на Львівщині. Його батько, Максим Хиляк, був суддею, належав до міської інтелігенції, гарно володів польською і німецькою мовами.
Пан Юрій добре пам'ятав нацистську окупацію, бо у той час він уже навчався в гімназії. Ще перед початком війни , навесні 1939 року, хлопець побачив на вечірньому небі, вогняний хрест і меч, це видіння старші люди витлумачували як ознаку війни, страшного лиха. Так і сталося.
На перших порах гітлерівці лояльно ставилися до дітей, дехто навіть пригощав цукерками, бо ж і самі вдома мали дітей. У вересні 1939 року до Городка прийшла радянська влада, яка розпочала встановлювати свої порядки, гімназисти стали більше вивчати історію СРСР та українську мову і математику, викладання велося українською і російською мовами, а не тільки польською, як раніше. У крамницях з'явилися черги, не вистачало хліба, зате було яблучне повидло. Нова влада активно займалася пропагандою радянського ладу – на ринковій площі показували фільми про Леніна і Щорса. У документах родини Хиляків написали, що їх батько колишній суддя, тож нічого доброго це їм не віщувало. Юрій Максимович з братом Богданом були привчені батьком до фізичної праці і їм це знадобилося в майбутньому. Спочатку на санях вивозили взимку до вагонів(готуючи до заслання) сім'ї польських колоністів – жінок, немовлят, стариків. Дійшла черга і до родини Хиляків. Хоча ще раніше голові родини рекомендували утікати , він не хотів покидати рідний край. У ночі 9 лютого 1940 року їх розбудив стукіт у двері. На порозі стояли офіцери НКВС , вони заарештували батька-суддю за те «що він судив робітничо-селянський народ». Йому призначили 8 років ув'язнення. Згодом і пан Юрій з братом і мамою були вивезені до Казахстану й Уралу в «телячих» вагонах, у нелюдських умовах. Їх майно було описане службовцем НКВС.
Поїзд проїздив Київ, Харків, минули Пензу і Куйбишев і досягнули серця ГУЛАГІВ, де побачили труби заводів, збудованих каторжною працею репресованих, серед яких – значна частина українців. Тільки 2-3 рази за увесь час подорожуючим бранцям дали трохи хліба і баланди… Плакали діти та жінки.
Згодом репресованих перевезли до Казахстану, там вони копали землю, укріпляли греблю. Мама Марія , як згадував Ю.Хиляк, походила з давньої інтелігентної галицької сім'ї, працювала вчителькою німецької мови, тож працювати на земляних роботах їй було дуже важко. Табірне начальство насміхалося: «Работайте , работайте.! Это Вам не Польша, Вас для того и привезли, чтобы вы сдохли…» Прості ж казахи-колгоспники співчували українцям-репресованим.
У Казахстані Хиляки спілкувалися з людьми різних національностей – українцями, росіянами, поляками, чехами, німцями. Особливо запам'яталося пану Юрію спілкування з німкенею фрау Лізою, її пращури, оселилася в Казахстані ще у 18 ст. - за часів Катерини II. Німкеня знала багато історій, переказів, легенд, любила співати пісню «Реве та стогне Дніпро широкий», яку почула від українців, переселених у Казахстан на каторжні роботи.
Юрію Максимовичу у Казахстані навіть пологи довелося приймати, друг його підбадьорив , мовляв, якщо ти прийняв у свої руки нове життя, той у тебе буде життя, виживеш. Так і сталося, хоч багато труднощів подолав, але вистояв.
Згодом родину Хиляків переселили у Борове за Челябінськом, довелося жити серед сильних снігопадів і морозів.
Родина Хиляків пережила страшні випробовування , ставши жертвою політичних репресій, як і мільйони інших українців у 30-40-х роках 20 ст.
Згодом пан Юрій закінчив Львівський університет, працював учителем, разом з дружиною виховав сина Юрія, який став грамотним лікарем.
Я читав спогади старого учителя і думав: якими сильними є українці, які знаходять у собі силу і наснагу боротися і перемагати зло.
Тож будьмо сильними!
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею.
Коментарі