Життя прожити – не поле перейти. Так с покон віку говорять в народі. І тому не може не дивувати енергія і невтомність людей старшого покоління, на чию долю випали важкі випробування. І які все ще із запалом працюють, дбають про дітей, онуків та правнуків. Сиве волосся, густі зморшки на обличчі, вицвілий погляд свідчать про нелегке життя й одночасно підкреслюють, що життя триває і триває гідно, як і раніше.
94-літню Софію Стахівну Харук ми застали на власній присадибній ділянці, де жінка викопувала зимовий часник. І це в той час, як нещадно палило літнє сонце. Та жінка наче не помічала немилосердної спеки. Хіба не раз доводилось працювати й під дощами, і під палючим сонцем, і змагатися з вітрами, і зустрічати в полі ранні заморозки?
Софія Стахівна Кіричко народилася 8 листопада 1930 року в селі Русов в селянській родині. З усієї родини Кіричко уже не залишилося нікого. Давно відійшли батьки, немає сестри та брата. Уже й саме прізвище зникло. Родина мала землю. Кожен господар на ті часи мав свою худобу і з малих років Софійка пасла свої три корівки. Сім’я мала власний випас. Ще до сьогодні стоїть в Русові хата, де вже нині живуть онуки брата.
У 1939 році землю у русовських селян, як і по всій Західній Україні, забрали. Люди змушені були об’єднатися в колгоспи. Багатьох розкуркулили та вивезли у далекі краї. Така ж загроза нависла і над родиною Софії, яка мала 6 гектарів землі. Однак 1 гектар як посаг батьки відписали старшій доньці, котра вийшла заміж у село Стенжаричі. А за тодішніми законами родини, що мали 5 гектарів, вважалися за середняків. Це посвідчили всі люди в Русові та сім’я залишилася на рідній землі. Батькам все ж довелося вступити до колгоспу. Оскільки батько мав вади зі слухом, його призначили працювати конюхом.
- Я всього 5 років навчалася в школі, - пригадує Софія Стахівна, - а затим разом з мамою і сестрою трудилася на полях. Праці в колгоспі віддала 12 років. Нелегкі це були часи, ой, нелегкі.
Мирне життя селян перервала війна. Проте пані Софія розповідає, що ставлення німців до українського населення було досить толерантним, нікого не ображали, не принижували, нічого не забирали.
В сусідньому селі Ізові мешкав священник, дружина якого доводилася далекою родичкою для родини Кіричко. Ця жінка дуже майстерно шила. Софія вирішила навчитися у неї швейній майстерності. Софія Стахівна опанувала мистецтво пошиття жіночого одягу: сукні, сорочки, спідниці, блузи. Діткам шила шкільні форми, фартушки для дівчаток. Аби початок навчального року, так у неї повно матусь в хаті. Придбала власну машинку, яка збереглася по сьогоднішній день. Замовлень постійно було дуже багато. Потім увійшли в моду ковдри з пір’я та овечої вовни. Вони були настільки популярними, що від замовлень відбою не було. Софія Стахівна сама навчилася виготовляти ці вироби, фактично була піонеркою в цій справі. Дві ковдри зберігає дотепер, хоче подарувати маленьким правнучкам.
У 1954 році Софія вийшла заміж. Супутником життя став односелець Василь Никифорович Харук. У 1957 році народився у подружжя син. Згодом Василь Никифорович влаштувався на Володимир-Волинський цукровий завод, взяв дільницю на будівництво будинку і подружжя переїхало до Володимира. У 1960 році стали мешкати у власному будинку. Софія Стахівна також працювала на заводі, нерідко, повернувшись з нічної зміни, ще займалася шиттям, виконувала замовлення. Та, на жаль, у 1975 році підступна хвороба перервала життєвий політ Василя Никифоровича, і вже 42 роки Софія Стахівна живе без нього.
Роки нагадують про себе. У шанованому віці Софію Стахівну підводить зір, хоч нерідко, наче до улюбленої подруги, підходить до швейної машинки, ніжно гладить її. А ось роботу на власній присадибній ділянці вважає за задоволення.
З юних років наша співрозмовниця закохана у квіти. Дуже любить братки, чорнобривці.
- У мене завжди було повно чорнобривців, - каже господиня, - самі засіювалися, а цього року насіяла, а вони не зійшли. Як не поливала, а не зійшли. Що поробиш? Природу важко обманути. Немає кращого поливу, як природний, той, що з неба йде, від Бога.
Селянська кров невтомна. Ще декілька років Софія Стахівна утримувала свинок, а тепер лише пару курочок. Що ж, сили вже не ті. Жінка живе сама, хоч син, онуки та правнуки навідуються постійно.
Різні епохи життя залишилася позаду, та все ж Софія Стахівна сповнена ентузіазму.
- Для мене особисто важкого життя ніколи не було. Ні з батьками, ні з чоловіком ми ніколи не знали, що таке голод. Я вважаю, що мала достаток у всьому, бо все своє життя трудилася, не покладаючи рук. Ось і зробила висновок, як і б не були часи, щоб добре велося, потрібно трудитися. Чи це в мене гени такі, але без труда я жити не зможу. І не слід нарікати на владу. Потрібно трудитися. Труд все переможе, всі негаразди, і тільки труд принесе достаток. Я не маю на увазі яхти, палаци, але найнеобхідніше людина здобуде своєю працею.
Перед тим, як попрощатися з Софією Стахівною, цікавлюся, в який би період свого життя вона бажала б повернутися, якби вигадали машину часу.
-Напевно, в той час, коли був живий мій чоловік, - відповідає пані Софія. – Він був у мене дуже доброю людиною, дбайливим батьком і чоловіком. І ще тому, що була молода і могла більше працювати. Я так люблю працювати.
Антоніна Булавіна, м. Володимир
Коментарі