Життя кожної родини – це велике дерево з міцним корінням, гілочками і молодими пагонами.
«Батько і мати – два сонця гарячих», - співається в українській пісні. Справді, батьки – найдорожчі люди, які дають нам життя.
Родовід моєї мами Марії Іванівни Янович (у дівоцтві – Гись) сягає своїм корінням Холмщини. Нині це територія Польщі, але ще з часів князя Володимира Великого на цих землях над берегами повноводної річки Західний Буг мешкали українці, серед яких – мої діди-прадіди.
Іван Іванович Гись, дід по материнській лінії, народився у 1905 році в селі Вроновичі Томашівського повіту Люблінського воєводства. Його мама (моя прабабця) Ганна Антонівна походила з родини Костюків. Разом із чоловіком Іваном вона виховала трьох синів: Івана, Лаврентія і Йосипа. Їхня сім’я, як і всі українці з Холмщини, зазнала вимушеної еміграції до Росії у 1914 році, йшла Перша світова війна. Рідню переселили до Рязанської губернії. Важко їм жилося на чужині. Дідусь Іван, тоді ще хлопчак, ходив у постолах. «Бідний Іван, але розумний», - казали місцеві люди. На Різдво холмщани колядували і на чужині. На Великдень збирали крашанки по селі. Так і вижили.
Ганна Антонівна повернулася із синами додому, у рідне село Вроновичі, де на згарищі хати їх чекав вірний пес Нерон… Її чоловік Іван потрапив під час війни у газову атаку і невдовзі помер… По-різному склалися долі синів. Лаврентій одружився з полькою Анною Горсонською і з міркувань безпеки перейшов на прізвище дружини. Він працював у залізничному депо в Грубешеві. Але там хтось учинив диверсію і недобрі люди донесли на нього німцям. Лаврентій потрапив до концтабору «Майданек», а невдовзі помер, залишивши дружину і доньку Ірену.
Другий брат мого діда, Йосип, був кмітливим чоловіком. Закінчив духовну семінарію та юридичний факультет Львівського університету, під час ІІ Світової війни був священником. Разом із дружиною Ганною виховав сина Ярослава і доньку Ірину.
Мій дідусь Іван Гись разом із дружиною Стефою Шийко виростив Марію, мою маму (працювала інспектором в соцзабезі, мала юридичну освіту), її брата Петра, який жив у Львові, працював електриком, нині вже покійний, але залишив по собі дружину Ірину, доньку Олену, сина Андрія, онучок Анастасію і Аліну. Ще у мами була сестра Лідія, яка закінчила Львівський університет, усе свідоме життя прожила у Львові, працювала педагогом і логопедом, по собі залишила сина Сергія, котрий працює військовим лікарем і рятує життя бійцям, які захищають Україну на сході України. А маленька мамина сестра Надія померла у Грубешові в 1944 році. У час війни не мали ліків, щоб вилікувати дитинку…
Мама моєї мами Стефа Петрівна народилася в 1915 році у заможній і славетній родині Шийко в селі Чермно Томашівського повіту. Її дід (мій прапрадід) Хома Шийко був добрим господарем: мав велику хату, багато землі, ліс, сад із запашними яблуками, пасіку, 8 корів, гусей – словом, велику господарку. Такого шанованого чоловіка обрали війтом села, а згодом – депутатом царської Думи.
Разом із дружиною Параскою виховав Хома п’ятьох синів: Петра (батька Стефи, Гандзі і Євгенії – моїх бабусь), Михайла, Григорія, Семена і Миколу. Гриць одружився, але скрута змусила його шукати кращої долі в Бразилії, там він зник безвісти, залишив по собі дружину і доньку. Семен помер після концтабору. Микола холостякував, але був дуже працьовитим. Завжди казав: «Терпімо, то врятуємося!»
Стефа Шийко рано залишилася сиротою (її мама померла від тифу). Разом із сестрою Гандзею вони важко працювали у господарстві дядини, аби заробити шматок хліба. Їхній батько одружився вдруге, і від цього шлюбу народилася ще одна донька – Євгенія, яка прожила 85 років і важко працювала.
Довелося мені побувати у Польщі, в селі Чермно, де жили мої пращури. Тепер на місці їхньої садиби росте великий дуб – єдине, що залишилося від родини Шийко. Село Чермно – то колишні Червенські городи, згадані у літописах ще за часів князя Володимира. Кажуть, що колись у селі були замок і церква, але після нападу монголо-татар усе пішло під землю. Розповідають, що коли притулити до землі вухо, то чути гул дзвонів…
Є на Поліссі село Вишнівка Любомльського району. До радянсько-фашистської війни то було містечко Опалин. Заснував його шляхтич Опалінський, звідси і назва населеного пункту. В цьому містечку в сім’ї Євстафія Яновича та його дружини Катерини народився мій батько, світлої пам’яті Степан Янович. Були у нього брати Федір і Костянтин, але померли у дитинстві.
Дитинство мого батька минало серед поляків, євреїв і українців, які жили між собою дружно. Поблизу Опалина протікає річка Західний Буг, довкола – ліси з грибами і ягодами і дикою звіриною. Двічі на рік відбувалися в Опалині ярмарки. Були там колись і козацька церква, і костел, і синагога...
Батьків батько, мій дід Степан Янович, повірив у ідеї комуністів, вступив до лав КПЗУ і за це був ув’язнений польською владою. У в’язниці навчився грамоти, а також плести шкарпетки та інший одяг. Бабця Катерина працювала біля господарки і ходила до костелу.
У 1944 році мого батька призвали до армії. Він, як тисячі юнаків із Західної України – воїнів останнього воєнного призову, зазнав поневірянь у казематах Саратова. Перебуваючи в тилу, ці хлопці часто вмирали від голоду і отруєнь, бо їли риб’ячі голови, а виживали ті, хто варив цю нехитру їжу. Батько вижив…
Після війни батько закінчив педучилище імені А.Кримського і 30 літ учителював у селах Любомльщини, гарно малював, плів вироби із лози.
І хоча мої пращури не хапали зірок із неба, але були чесними і працьовитими людьми.
Віють над могилами моїх прадідів буйні вітри 21 століття, бо ж вони – свідки історії. І про наших дідів-прадідів можна сказати словами Генріха Гейне: «Життя кожної людини – це окрема історія, отож під кожною плитою лежить всесвітня історія».
У житті людини є безцінний скарб – це наша родина, яка, як співається в пісні, є ліками від старості та самоти. Тож бережімо наші родини і шануймо пам’ять про наш родовід.
Богдан Янович
Коментарі