Цю миловидну жінку час від часу можна зустріти на центральній вулиці Володимира, вулиці Ковельській. Мало хто знає її життєву історію, а ще менше відає, що вона переживає, бо нікому не хоче про це розповідати. Їй видається, що її обманули, і жінка переконана, що моральні цінності тогочасного радянського устрою були не справжніми. І це не з причини, що світ змінився, хоч і це сталося. Тоді на все усі дивилися очима радянського учителя, якому наказували як потрібно вчити дітей, поволі говорить Ганна Семенівна Ільчук.
Історія, якою розпочалося знайомство з Ганною Семенівною, трапилась п’ятдесят літ тому. На початку 80-х вона працювала вчителем початкових класів Володимир-Волинської школи-інтернату. У другий клас з першого вересня почав ходити зеленоокий хлопчина, який постійно сумував і мало було його видно у веселощах з однокласниками. Вчився він добре, завжди піднімав руку, і дуже часто вчителька помічала, коли на перервах з далекого куточка класної кімнати він частенько спостерігав за нею, за своєю вчителькою. Природу його суму вона зрозуміла після уроку, на якому діткам поставила завдання виконати малюнок своїй мамі до свята 8 березня. Усі діти взялися творити, а хлопчик сидів і плакав.
- Що сталося, чому плачеш? - спитала Ганна Семенівна.
- У мене немає мами, немає кому подарувати свій малюнок,- мокрими очима хлопець дивився на вчительку.
- Тоді намалюй мені, своїй учительці, - старалася розрадити дитину, пригорнувши його голову до своїх грудей.
У хлопчика аж щось “тенькнуло” в душі від почутого, і межі його радощам не було. Він взявся малювати вчительці листа, а в його серці розливалася вдячність і ще більше бажання бути добрим учнем для Ганни Семенівни. З часом хлопчик зрозумів, що не тільки полюбив цю жінку, як свою маму, а ще, що хоче бути схожим на неї, правильніше - бути вчителем, розповідати захопливі історії, любити дітей, вчити писати і читати, разом співати і малювати, бути чесним і незлостивим. Хлопчик виконав завдання. Вийшов не складний, але чіткий малюнок, який вона кілька раз показала дітям у класі і говорила про те, що добрі й щирі слова слід завжди писати своїм рідним людям, або ж тим, хто важливий у вашому житті. Я добре запам’ятав цю науку... І ця публікація - це добрі і теплі слова Вам, Ганно Семенівно, як теплі і добрі слова людині, взірцем якої ви були і надихнули на вчительську справу.
Здається я від народження хотіла вчитися і бути вчителькою
Хоч на початку сорокових років минулого століття голоду не було на заході України, але в багатодітних сім’ях нагодувати четверо чи восьмеро дітей, з яких вийшли Петрусь Семен і Євгенія, було трохи сутужно. Вони добре пам’ятали той час, коли на двох, чи трьох були одні чоботи. Хоч роботи не боялися ніякої, але поміркували, коли побралися, що народжуватимуть спочатку одну дитинку, а потім як Бог дасть. Так і сталося, що у маминому родовому гнізді у селі Старгород, що на Сокальщині Львівської області, вони лишилися за господарів, і у них народилася маленька Ганнуся. Щоб у хаті було усього достатньо з ранку до ночі працювали на землі. Мали худобу, землю, коні, реманент - було біля чого походити. І все б нічого, усе добре виходило, але “біда не спала”: за два роки, після народження дочки, почалася Друга світова війна. Так, так... Для старогородців війна розпочалася у 1939 році, коли німецький вермахт анексував Польщу. Загалом історія Старогородщини є ровесницею історії Володимира. Межа між двома світами, Європою і росією, проходила по цій землі. То ж люд завжди страждав від загарбницьких воєн між цими двома світами.
Ранком вересневого дня у хаті для німців виокремили дві кімнати. Сім’я Петрусів мала тулитися в одній кімнаті. Німці і українці столувалися окремо. Правда, іноді німці пригощали українців солодощами чи якимись наїдками у консервах. А в українців любили брати свіже молоко і домашні яйця. Але це було рідко і без особливих емоцій. Відрадно, що німці не чіпали цивільного населення. У селі була українська школа, до якої дівчинка пішла у сім років. У школі спочатку вчила учителька, а потім молодий вчитель. До школи бігали босими і перед заняттями мили ноги у канаві, щоб зайти до класної кімнати. Було у вчителя кілька книжок, які були рідкістю в цей час. А писати вчилися олівцями і перовими ручками, які вмочали у чорнильниці на клаптиках паперу, які хто де міг приносив до школи. А в чорнильницях іноді, як не було справжнього чорнила, то його самотужки робили з ягід бузини. Усе що потрібно взяти від початкової школи Ганнуся взяла повністю - вміла гарно писати, лічила і читала не гірше деяких дорослих. Дівчинці подобалося ходити до школи: там завжди було гамірно і цікаво. І хоча село знаходилося в окупації, продовжувались заняття. Ніхто і батькам не боронив працювати в полі.
Одразу після звільнення від німців західних українських земель, внаслідок міжурядової угоди 1944 року між Радянським Союзом і Польщею почалися етнічні зачистки, які пізніше у 1947 році названо операцією “Вісла”. В розробку цієї операції потрапила і родина Петрусів. Хоч директива операції передбачала добровільність населення у переселенні, ніхто нікого не питав: вранці приїхали темно-зелені ЗІСи і трофейні Студебекери (вантажні авто, які були на озброєнні у радянської армії) у село. Під дулами гвинтівок і автоматів наказано було збиратися з найважливішими пожитками і вантажитися на борти. Усіх разом з майном, кіньми і коровами відвезли на залізницю. А там усіх повантажили в товарні вагони, в яких раніше перевозили худобу.
Після довгої їзди опинилися в Тернопільській області. Село Матвіївка, на перший погляд, переселенцям здалося чималеньким. У селі було помітно порожні хати. Це так було розкуркулено місцеве населення. Поселили в просторій хаті разом із жінкою, яку у селі називали Надькою-совєткою. Вона дуже часто палила тютюн і могла “закинути” за душу кілька кварток горілки. Семен Маркович влаштувався їздовим до місцевого колективного господарства, яке почало створюватися в Матвіївці, а Євгенія Петрівна стала у ланку цього ж господарства обробляти поля. Ганнусю віддали одразу до місцевої школи, де її рівень підготовки перевірила вчителька і лишилася задоволеною. Не розчарувала дівчина і надалі: ні вчителів, ні батьків. Усі науки давалися неважко, а особливо арифметика, потім цей предмет був математикою. Однокласники любили дівчину не тільки за добру вдачу, але і за те, що давала хлопцям частенько списувати виконані нею завдання. Дуже не хотілося тоді вчити німецької мови, яка на той час викладалася як іноземна. Ганнуся добре запам’ятала, що цією мовою говорили нацисти, які були окупантами на рідній землі.
Вісім літ поневірялися Петрусі хоч, на українській, але не тій, якій народилися, землі. У рік, коли донька закінчувала школу, навесні зібрали усе нажите і повернули назад в Старгород. Війна зруйнувала хату, де жили раніше. Лишилися хлів, криниця і льох. Господар зладнував у хліві тимчасове житло, і цього ж року помаленьку почав будувати хату. Новий 1955 рік, як Різдво Христове, довелося зустрічати в холоді і в пристосованому приміщенні. Але працелюбство і радість від повернення на рідну землю давали сил і бажання жити. Ганна розділяла оптимізм батьків, ніколи не стояла осторонь домашніх справ, але бачила себе далі в науці - дуже хотіла навчатися, а заповітною мрією було вчителювання. Директор школи радив вступати до Львівського університету, але намовляння колишніх однокласників Тимофія, Ульяна і Михайла вступити до лісотехнічного інституту, було переконливішим. Волею випадку саме математика стала каменем спотикання у вступних іспитах. Нічого не вдієш - випав самий невдалий екзаменаційний білет. Довелося йти працювати. Хоч без відповідної освіти, але з відмінним вмінням писати і рахувати, кмітливістю, дівчину запросили до роботи в контору колгоспу. Полюбила цю роботу, і керівництво полюбило Ганну Семенівну. І грамоти були, і подяки. Спочатку працювала бухгалтером, а згодом на її плечі ліг увесь документооблік у місцевій школі. Але мрія стати вчителем не покидала дівчину. “Принц” на автомобілі дав можливість здійснити давню мрію
Країна була в пошуках вирішення енергетичної проблеми і уся Львівська область за висновками науковців стала об’єктом пошуків корисних копалин. У їхнє село навідувалися хлопці, які працювали в організації, яка на той час називалася вуглерозвідка. Впав в око молодик, який віртуозно танцював у клубі (виявилося пізніше, що у нього була уся музична родина). Зустрілася очима з ним і закохалася на все життя. Неначе все в казці відбувалося: спочатку народилася донька Валентина, яка стала великим щастям для дідуся Семена і бабусі Євгенії. Усією родиною з братами і сестрами відзначали уже в новій хаті таку подію. Родина була великою і дружною. А потім чоловік, знаючи велику мрію коханої, запропонував після переїзду до Володимира-Волинського вступити на вчительське відділення педагогічного училища.
Попри старший вік від інших абітурієнтів, з маленькою дитиною на руках Ганна взялася до навчання. Не могла вона осоромитися будь-яким незнанням чи невивченим уроком з’явитися на заняття. Усе мало бути на відмінно. Два роки швидко пролетіло. І в трудовій книзі після закінчення педучилища з’являється другий запис про прийом на роботу у Володимир-Волинську школу-інтернат.
Окрилена здійсненням мрії свого життя Ганна Семенівна Ільчук розпочала творити власну історію вчительства і великого мистецтва спілкування з найменшими школярами. Багато чому навчалася: читала книги, які купувала і брала у бібліотеках, дивилася науково-популярні фільми, прислухалася до мудрих думок, почутих у простих українців – все мало силу важливого педагогічного досвіду.
Добре запам’яталася історія, яка трапилася з хлопчиком і його мамою у рідному селі Старгороді.
- Ееее, ееееее, - волав на всю округу малий, біжучи до мами із жалями. - Ееееее, мамо, мамо, а на мене Миросько попісяв.
Ну, подумала Ганна Семенівна, зараз мама вступиться, як часто буває у житті. Але мати хлопчика, зробила байдужий вигляд, тільки очі виказували, що її болить душа за сина, і голосно до нього:
- А ти що робив?
- Стояв… еее, ееее.
- Стояв він. От бач. Тікати треба було, а не стояти. Він подумав, що ти - пень при дорозі і справив нужду. Біжи гуляй, нічого страшного не сталося.
Діти за півгодини почали бавитися, а учителька отримала гарний урок, що не завжди є виправданим вишукувати винних і встановлювати справедливість між дітьми.
Ця історія теж мала місце в Старгороді. Жила-була жінка на ім`я Палажка, яка дужче життя любила свого пізнього сина, та й старалася заступатися за нього, добре пам’ятаючи правило: “Наші діти, крім нас самих, більш нікому не потрібні”. Чи яка бійка, чи який спір, а мама тут як тут, і грудьми, і дужим голосом захищала Василька. Час швидкоплинний і не зогледілася вона, як її син став Василем у два метри. А крім того звик, що його “правда” завжди зверху, що він правий. То ж тепер він і з матір’ю чинить: “Цить, бо я правий!” Почав кривдити матір, а та пішла за поміччю до священника. Послухав він та й каже: «Якісь научила - так сі маєш».
По крупинкам збирала молода учителька досвід. Із таких історій можна було скласти народну педагогічну антологію і видати для читання. Діти бачили і відчували трансформацію знань педагога у ставлення до них. Завжди з дітками старалася говорити і спілкуватися на рівних - формувала у них повагу самих до себе і оточуючих. Тим більше, що діти, які навчалися в школі-інтернаті мали велику нестачу батьківської любові. От прийшло розуміння, що ці дітки більш чутливі, а значить слід бути обачним у висловлюваннях і в оцінці їхніх знань та поведінки.
Дванадцять літ пропрацювала у цьому закладі, навіть сповна декретною відпусткою не скористалася, коли народився син Сергій. Майже чотири випуски учнів початкової школи пішли в доросле шкільне життя. Добре пам’ятає своїх керівників Стеценка Я.К, Потурая С.О., Алєйнікову А.І., Бліндера К.К і Жуміка В.С., які допомагали доброю порадою і фаховими побажаннями.
У кінці вісімдесятих років минулого століття школу-інтернат мали закривати на реорганізацію. А тому уже досвідчений вчитель Ганна Семенівна Ільчук без зволікань отримала погодження на перехід до другої міської десятирічки.
Не встигла педагог переступити поріг, як хороші рекомендації випередили її – в школі чекали на хорошого педагога. Це був третій запис про роботу у трудовій книжці і останній перед виходом на пенсію. Кажуть, як в артистів чи фахівців, є у житті зоряний час. Таким був час роботи Ганни Семенівни у середній школі №2 м.Володимира-Волинського. Школа завжди була самою масовою шкільною установою з хорошими педагогічними традиціями, високим рівнем викладання і творчим колективом.
Зоряний час Ганни Семенівни
Пишу і переконаний, що через скромність Ганна Семенівна запротестує проти такого терміну. Бо вона каже, що не любить популярності і ніякої зірковості. Але факти - дуже вперта річ. Готуючи про неї публікації звернувся, як кажуть «за кадром до її колишніх колег», запитати, а що вони скажуть про той зірковий час. Усі, як один, запевнили, що скромність - особлива риса учительки Ільчук, і вона ніколи не визнає якихось особливих заслуг, бо завжди вважала і вважає: працювала педагогом для душі і від душі.
Одного часу її клас називали «кремлівським». І не через те, що був якийсь зв’язок з московітським замком. Малося на увазі, що діти, які потрапили до її класу, мали батьків з владних установ. Учителів початкової ланки, які власною працею заслужили звання вчителів-методистів, себто таких, які мали особливі заслуги у навчанні і вихованні дітей, у другій школі чимало. Але якось один з ведучих педагогів міста, коли дізнався, що пані Ільчук набирає клас, віддав єдину доньку вчитися тільки до неї. А за ним, як за неофіційним експертом, віддали до цього класу і всі інші сім’ї, в яких були можливості вплинути на вибір вчителя, бо мали відношення до влади. Слід додати, що той незалежний експерт був керівником практики педагогічного училища, а він відвідував зі студентами масу уроків майже у всіх вчителів міста, в тому числі і Ганни Семенівни. Його бажання було не випадковим: він знав краще за всіх систему роботи вчителя, його досвід і принципи – і своїй доньці він хотів вмілого педагога.
Для Ганни Семенівни ніколи не були важливі посади батьків. Найбільшої уваги мали для неї її учні-вихованці і те, як батьки працюють над конструктивним діалогом між школою і сім’єю для ефективності виховання та навчання дитини. І незмінним принципом має бути любов до дитини, повага до маленьких громадян.
Батьки, як і діти, завжди дякували вчительці за її працю та ставлення до дітей. Цікавим був факт, коли вчителька випускала у світ у 1992 році останній свій випускний клас. Окрім пам’ятного фото Ганні Семенівні випускники вручили письмову присягу про те, що ніколи не забудуть своєї першої учительки, писатимуть, відвідуватимуть, телефонуватимуть. Справді висока оцінка роботі вчителя. Лишається питання до учнів: ви виконали свою обіцянку?
Ніколи не забувайте своїх учителів
Якщо не вистачає часу, то зрозуміло, що не зможете на День учителя привітати улюбленого наставника, що не завжди близько, щоб провідати. Але в такому випадку можна зателефонувати. І останнє - якщо зустрінетесь із десяток літ після школи, перепиніть свого вчителя чи вчительку, не відвертайтеся, буцімто не пізнаєте, поговоріть і спитайте про здоров’я, розкажіть про свої перемоги і надбання чи навіть невдачі. Повірте – ваші перемоги, це і перемоги ваших вчителів. Ваші невдачі - вони поспівчувають як своїм. Якщо не кажуть про це вголос, то саме так почуваються. А якщо у вас знайдуться зусилля подарувати вчителю квіти, то ви справді на півдорозі виконання своїх прижиттєвих обіцянок.
Ганно Семенівно! Нехай ваше 85-ліття буде безхмарним. Не почувайтеся обманутою політиканами чи керманичами. Ви живете гідне життя, чесне і скромне. Тим, хто докерувався до війни, яку вам доводиться переживати вдруге, не варті навіть вашого осуду. Вірю я, вірте і ви, вірять ваші донька Валентина, син Сергій і онуки – наша Україна переможе і буде небо над вашою головою мирним. Дякую за любов і приклад.
Слава Україні! Героям слава!
Леонід Брикавчук
Коментарі