У сучасному світі є безліч професій: хтось підкорює космос, інші лікують людей або обробляють землю-годувальницю. Але серед цього різноманіття фахів є і вічні спеціальності, які будуть затребувані у всі часи, серед таких – професія вчителя. Уже багато десятиліть працює педагогічний коледж імені А.Кримського у Володимирі. З його стін вийшло чимало здібних педагогів і вихователів. У цьому закладі навчалися колись батько і дружина автора цих рядків. Проте серед особистостей, які залишили по собі помітний внесок у розвиток цього відомого навчального закладу, був і світлої пам’яті Іван Гаврилович Губар, котрий понад 30 років очолював цю кузню педагогічних талантів. Хоча вже минуло кілька років, як він відійшов у Вічність, але заслуговує на те, щоб згадати про нього добрим словом.
Іван Губар народився 1929 року в селі Партизани Приморського району Запорізької області. Свій родовід він знав аж до прадіда Романа, який у 1861 році, у час скасування кріпосного права, у пошуках кращого життя приїхав на волах у Миргород, на південь України, де заснував село Новопавлівку. Там народився й дід Андрій, і батько Гаврило. Їхній родині довелося пережити і прихід денікінців, і громадянську війну, навіть земляками «батька» Махна були…
Батьки героя нашої статті Килина Тимофіївна та Гаврило Андрійович – працелюбні селяни. Але голод підкрався і до їхньої сім’ї. П’ятьом діточкам вдалося вижити лише завдяки голові колгоспу, який організував ясла. Колись мені пощастило розмовляти з Іваном Губарем і я помітив тиху печаль у його очах, коли чоловік згадував про своє дитинство, адже, крім голоду, довелося пережити ще й війну. Пригадував фашистів на мотоциклах, які заїхали до їхнього села, і польову жандармерію. Односельчани-хлопчаки, жінки, діти самі запрягалися в ярмо або й коровою орали землю-годувальницю – вирощували хліб для тих, хто був на фронтах.
По війні юному Івану мріялося стати військовим. Та злиденне дитинство не дозволило їхати далеко від рідної домівки. Він вступив до Бердянського вчительського інституту імені Поліни Осипенко. Студентам давали аж пів кілограма хліба, а ще ж матінка вділить кислого молока. Так і вижив, хоча важко було, але освіту здобув. Цікаво було навчатися молодому чоловікові на природничо-географічному факультеті. Там зустрів свою кохану дружину Марію Мічієнко. Поблизу Бердянська є село Осипенкове. Саме там Марія вперше усміхнулася сонцю, а воно своїми промінчиками обдарувало її вродою та добротою. Мама Марійки була близькою подругою льотчиці Поліни Осипенко, а тато пройшов усю війну.
Іван та Марійка сиділи за однією студентською лавою. Запала в душу кмітливому юнакові симпатична та вродлива врівноважена дівчина. Дружили два роки. Душу сивочолого чоловіка переповнювали спогади. Ген-ген як далеко липень 1949 року! Ректор Бердянського учительського інституту Леонід Леоновський привітав їх, молодят, з одруженням. Не було на тендітних плечах молодої розкішного білого вельона, який би так пасував їй! Не сріблилося у дзвінких кришталевих келихах шампанське. Не ті часи! Повоєнна відбудова. У тому ж 49-му році міністр освіти Павло Тичина підписав наказ, згідно з яким увесь випуск, 300 молодих педагогів, скерували працювати на Волинь. Так Губарі опинилися у Володимирі. А 1950 року лелека приніс Іванові та Марії первістка – сина Георгія, який виріс, закінчив медінститут та військово-медичну академію і 25 років відслужив у армії. Згодом народився другий син – Олександр, який став дипломатом. Здобули освіту і знайшли свій шлях у житті й онуки Губарів.
Іван Гаврилович і Марія Федорівна Губарі усе своє життя присвятили благородній справі – навчанню і вихованню дітей. Спочатку, з 1949 року, вчителювали у міській школі №2, де учні були майже їхніми ровесниками. Далася взнаки війна, коли багато молоді не встигло здобути освіту, тож училися вже у старшому віці. У 1964 році Івана Губаря призначили директором педучилища імені А. Кримського, і відтоді більше тридцяти років він разом із колективом докладав зусиль, щоб примножувати славу цього навчального закладу. У далеких 60-х роках училище дуже постраждало від пожежі, тож Іван Гаврилович піднімав його з руїн. Із часом зросла кількість студентів, за сприяння директора було утворене дошкільне відділення та 19 нових навчальних кабінетів. Також було збудовано їдальню, навчальний корпус для індивідуальних занять музикою, господарські майстерні з гаражем, багатоповерховий гуртожиток з усіма зручностями і бібліотекою. Впроваджено спеціальність викладачів образотворчого мистецтва і вчителів іноземної мови.
За багаторічну педагогічну діяльність і виховання молоді Іван Губар був удостоєний звання «Заслужений вчитель УРСР», а у 2009 році йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Володимира-Волинський».
Бути справжнім учителем – це не просто професія, це справжнє покликання, якому подружжя Губарів віддало усе своє свідоме життя і тому залишилося у пам’яті людей.
Богдан Янович
Коментарі