Володимир Анатолійович Іванюк, здавалося б, - звичайний житель Володимира. Але це тільки на перший погляд. Поспілкувавшись із чоловіком, я змінив про нього враження кардинально. Адже він майстерно володіє словом, і це вміння народжує неймовірні віршовані рядки про добрих людей, з якими зустрічався пан Володимир.
Народився чоловік у Володимирі 1962 року. Як усі діти, навчався у школі, де дуже полюбив українську мову і літературу. Володимир Анатолійович дуже багато читав книжок і любив здобувати знання. Згодом закінчив Нововолинське училище за фахом слюсаря-складальника і відслужив строкову службу у радянській армії.
Трудову біографію розпочав з лави шахти №4, де відпрацював 19 років.
- У 90-х роках мусив розрахуватися із шахти, бо тоді, як і всім, не виплачували зарплату, - розповідає Володимир Анатолійович. - Щоб заробити гроші для сім’ї виїхав у Польщу.
Проте, повернувшись із за кордону, працював в будинку пристарілих, де власноруч зробив кімнатку для того, щоб підопічні мали де помолитися до Бога. Нині пан Володимир вже на пенсії.
Життя поділилося на “до” і “після”
Працюючи у будинку пристарілих із Володимиром Анатолійовичем стався прикрий випадок - підкосило здоров’я чоловіка: стався інсульт. Пролежав в реанімації 7 діб, а згодом йому довелося багато часу лікуватися. Та й зараз періодично пан Володимир доводиться відвідувати лікарню та проходити ряд процедур, щоб поправити здоров’я.
- Я бачив Бога. У цей важкий момент Бог мене спас, - каже Володимир Анатолійович. - Тоді я зрозумів одне: хто хоч раз пережив таку ситуацію, відлежав на лікарняних ліжках, той назавжди змінив свій світогляд, життя і відношення до нього.
Можливо, через це пан Володимир почав писати вірші. За вісім років у чоловіка назбирався стос зошитів висотою у пів метра, списаних віршами про добрих людей, які траплялися на життєвому шляху Володимира Анатолійовича. У мене була дитяча мрія - писати вірші. Починалося все дуже просто. Виникли проблеми із пам’яттю, лікарка порекомендувала читати вірші і вчити їх напам’ять, щоб її покращити і “натренувати” мозок. Після цього через деякий час у пана Володимира з’явився перший написаний ним вірш.
- Одна людина мене навчила складати вірші, - розповідає чоловік. - Коли я лікувався, і мені капали крапельниці у дві руки, поруч зі мною була молода жінка зі схожою історією життя, як у мене. Їй було 37, а мені вже - за 40 років. Вона тримала мене за руку. Я бачив, що їй важко. Коли я виписався з лікарні, у мене виникло бажання хоч якось їй віддячити. Саме тоді я написав свій перший вірш. Я зателефонував тій жінці і прочитав свій твір.
Чоловік переконаний, що цей талант йому подарував Господь. Він вважає, що, якщо “зверху” не сказано людині писати, вона цього в жодному разі робити не буде.
- Інколи думаю, навіщо це мені? Але перестати писати я вже не можу, - каже Володимир Анатолійович.
Тепер вірші присвячує тим, хто боронить нашу землю і піклується про інших
До кореспондента редакції зателефонувала Галина Філімонюк, медсестра одного із відділень КП “Володимир-Волинське ТМО” із пропозицією написати про чоловіка. який лікувався і водночас писав вірші.
Володимир Анатолійович, перебуваючи у лікарні, написав майже про кожного, хто доглядав за ним. Першою героїнею вірша була санітарка, яка привела його до інших дівчат і познайомила із кожною. Результатом цієї зустрічі були дивовижні відчуття від написаних паном Володимиром віршів. Чиїсь були прочитані вголос перед колективом, а хтось вирішив залишити особисту поезію в таємниці. Проте в захваті від творчості чоловіка були усі. Коли ж прощалися - обіймалися, а персонал висловлював вдячність за знайомство і творчість чоловіка.
Разом із ним у палаті були хлопці-військові, які повернулися із війни з пораненнями чи травмами. Володимир Анатолійович і їм також присвятив декілька своїх творів.
Володимир переконаний - цих хлопців необхідно шанувати і поважати, адже вони захищають наше життя і нашу землю.
Війна торкнулася і його родини. Племінник пана Володимира ще із 2014 року захищає Україну. Тому чоловік переживає за кожного солдата, як за рідного. Із початком повномасштабного вторгнення хотів стати добровольцем і піти на фронт. Але не судилося. Тому намагається підтримати захисників словом, присвячуючи їм поезію.
Бійці, також були вражені віршами, які написав для них Володимир Анатолійович. Натомість вони придбали для нього нові зошити і канцелярське приладдя, щоб він іще більше міг творити. А ще пообіцяли, що коли повернуться з перемогою із війни допоможуть видати збірку віршів пана Володимира.
“Вони намагалися знищити нашу мову”
Як розповідає Володимир Анатолійович, за увесь час він написав лише одного вірша російською мовою, та й того читати більше не хоче. Це через те, що він пережив за часів радянського союзу і переживає зараз.
Дід пана Володимира був у лавах УПА і він завжди казав, що Україна буде вільною. Того ж і навчали в родині чоловіка. Ще змалечку він захоплювався творами українських письменників та любив українську мову у школі.
Володимир Анатолійович переконаний, що першочерговим завдання московитів як тоді, так і зараз, було знищити нашу мову. Та це їм не вдалося.
- Вони (росіяни - ред.) нас жаліти не будуть за нашу мову, за те, що ми - українці, - каже пан Володимир.
Пише вірші лише заради однієї...
Натхнення приходить до пана Володимира із різних джерел. Як розповідає чоловік, він може написати вірша, просто глянувши на людину. А якщо ще й поспілкується з нею, то вірш буде набагато кращим. Таке вміння бачити людей наскрізь хоч і здається надзвичайним, але пан Володимир так не вважає і заперечує про володіння суперсилою.
Проте Володимир Анатолійович каже, що пише лише заради однієї жінки - своєї жружини Олени, яка, на жаль, уже відійшла у засвіти.
Вона завжди підтримувала чоловіка і порівнювала його із Сосюрою. Казала, що у пана Володимира є чотири коханки, як і в поета. Але пан Володимир хоч і писав вірші про інших жінок, усе ж завжди його думки були націлені на неї.
- Я завжди писав про добрих, освічених людей, - каже пан Володимир.
Олексій Біянов, м. Володимир
2-й роті, Віталіку
Я з тих, хто вижив на війні,
А хлопці там лежать в землі
І в стрій ніколи вже не встануть.
Вони лиш в пам’яті живі
Чотири дні ми були в пеклі
Під ти мостом, на тій горі.
А літаки оскаженілі
Скидали бомби до землі.
Снаряди, міни, “Урагани”,
Залізо падало, як дощ.
Ми кров свою там проливали
За Україну, за народ.
Від роти нас лишилось десять,
Та й то поранені ми всі.
Ось їхні фото в телефоні...
Які ж вони всі молоді.
Однополчани, хлопці рідні!
За вас молитимусь завжди.
На небесах тепер сьогодні,
А ми пройшли госпіталі...
Та наша рота буде жити
Назавжди в пам’яті моїй.
Ми помстимось за їхні смерті,
За Україну, за народ!
***
Хто захистить, як не вони,
Герої наші українські?
Цей дух закладений в крові
З давен тих сивих до сьогодні.
Землі в нас іншої нема,
І відступати ми не будем.
Є тільки ненависть одна,
Вона веде до Перемоги.
Цей блиск в очах, цей крик в душі,
І хлопці просять: більше зброї!
Ми будем бити їх в гнізді,
Щоб ті ракети не взлітали.
Всі кажуть, страшно на війні,
Та боягузам там не місце.
Хай пропадуть ті москалі,
Нехай живе все українське!
Хто захистить, як не вони,
Щоб не забрали знов до рабства
Та щоб не плакали старі
І молодь не сивіла зрання?
Вони повернуться з війни.
Нове життя їм будувати.
Герої рідної землі,
Народу нашого солдати.
Коментарі