“Бандерівці”пригріли, нагодували, оточили увагою і нікому не “відрізали язики”, як їх лякали на батьківщині.
Ще Віктор Гюго писав, що самотність людини, одинока старість, яку супроводжують важкі недуги, – це величезна драма людства, яка свідчить про недосконалість суспільства. На превеликий жаль, це є всюди, у кожній країні, зокрема й у нас в Україні. Одинокі хворі люди найбільше потерпають і в часи лихоліть. У них або нікого немає, або близькі люди, занепокоєні власними проблемами, не хочуть перейматися тими, кого спіткала лиха доля. Та завжди перемагає доброта і чуйність. Ще 1 березня у Територіальний центр Зимнівської сільської ради привезли з Ірпеня Ніну Черненко, 1929 року народження. У жінки були дуже вражені ноги. Втікаючи від обстрілів, вона то падала, то присідала. На ногах з’явилися страшні рани. Лікар центру Валерій Шевчук робив спеціальні мазі, які прикладав до ран. На щастя, з Італії та Франції надіслали лейкопластирі від пролежнів.
7 квітня з Маріуполя був доставлений інвалід ІІ групи загального захворювання 64-річний Олександр Ткачук. Чоловік страждав від хвороби Паркінсона, пересувався на милицях. До останнього, поки вистачало сил, Олександр не хотів розлучатися з рідним містом. Окрім того, він, як виявилося, нікому не був потрібний. Дружина покинула, заявивши, що їй важко доглядати інваліда. Дбала тільки про себе й донька. Тягарем став Олександр і для інших родичів. Його вивіз підприємець на власній автівці. Таким чином хворий потрапив до Зимного, де мешкає племінник.
-24 квітня до нашого Територіального центру поступило 9 чоловік з території Олександрівської селищної ради Донецької області. Це Разія Пімєнова (1961р.н.), Микола Ряжко (1953), Пелагія Лорюк (1935), Михайло Чеботок (1939), Галина Травинська (1938), Микола Хмеляєв (1953), Володимир Комаров (1957), Ольга Поповська (1959), Валентин Глазирін (1935), - розповідає виконувачка обов’язків директорки центру Олена Шушняк. – Коли почали бомбити і обстрілювати Олександрівку, персонал місцевого територіального центру на чолі з директором покинув своїх підопічних напризволяще. Залишилася лише одна молодша сестра. Голова селищної ради направила листи у всі громади України з проханням прихистити нещасних. До нас надійшов лист від голови Волинської обласної ради з проханням надати притулок цим людям. До справи взялися волонтери з Дніпра, які власним транспортом вивезли інвалідів та одиноких, пригріли їх, нагодували, помили, забезпечили харчами, предметами гігієни. Всього було 26 чоловік, і їх привезли в Берестечко. Ми на той час могли прийняти тільки восьмеро, але ущільнилися і прийняли ще одну людину. Решта 17 залишилися в Берестечку. Я особисто їздила по наших «новоселів». Громада для цього виділила автобус.
Нині для цих людей виробляють статус внутрішньо переміщених осіб. Однак є певні проблеми, одна з яких – відсутність у багатьох телефонів. Для того, щоб виробити картки, купили для цих людей стартові пакети. Звичайно, їх прихистили лише на період воєнного стану. Виникла також проблема з виділенням коштів для оплати перебування цих людей, адже ні казначейство в Олександрівці, ні відділення Пенсійного фонду не працюють. Наразі 5-ро осіб отримують допомогу, а 4-ро – пенсію через управління соціального захисту.
Що відчували ці люди, обділені долею, коли їх везли на Західну Україну? Виявляється, хвилювалися і навіть боялися, адже їх лякали кровожерливими «бандерівцями», у яких у кожного в хаті кулемет. Запевняли, що за спілкування російською мовою «западенці» відрізатимуть язики. А що вийшло насправді і що вони думають нині?
Володимир Комаров: «У мене хвора нога, переніс мікроінсульт. Їхав на Західну Україну з неспокоєм, а тепер не хочу повертатися. Немає тут ніяких «бандерівців». Тут чудові люди. Я виходжу на вулицю, спілкуюся з місцевими мешканцями. Ніякої агресії, ніякої ворожнечі. Всі привітні та чуйні. На дозвіллі читаю газети, у центрі багато книг. Якщо буде дозволено, залишуся тут».
Микола Ряжко ділиться своїми думками, зайнявши улюблену позу: на колінах на килимку: «Ми ще, Богу дякувати, не настільки безпомічні, аби сидіти і стогнати. Допомагаємо персоналу, виносимо сміття, приносимо з підвалу овочі, слідкуємо за порядком у внутрішніх кімнатах. Тут нам краще. Яка тут чудова природа! Я обожнюю природу, займаюся народною медициною».
Микола Хмеляєв залишився зовсім сам. До центру потрапив разом із дружиною, яка незабаром померла. В молодості займався футболом. І нині цікавиться спортивними новинами.
Самотність спіткала і Михайла Чеботка. Чоловік любить музику. Потрапивши до територіального центру, допитувався, чи є гітара. Пані Олена пообіцяла, що гітару неодмінно знайдуть.
Та найбільш емоційною була розповідь Разії Пімєнової. Про її татарське походження говорить лише ім’я, а так це справжня українка, енергійна, розумна. Скільки добрих справ вона могла б зробити, якби прикра аварія не позбавила Разію можливості ходити. Якось багато років тому разом із чоловіком Разія на мотоциклі їхала на дачу. Чоловік, який працював у шахті, саме повернувся з нічної зміни і був утомлений. Можливо, тому і перевернувся мотоцикл. Разія пошкодила обидві ноги. А вже в лікарні практикантки невміло поставили апарат Ілізарова, унаслідок чого Разія назавжди залишилася прикутою до ліжка і може пересуватися тільки на візку.
-Те, що ми тут побачили, вразило до глибини душі, - каже жінка. – Такого у нас немає. Будівля акуратна, ошатна. Навкруги зелень. Дуже тепло, затишно. А як смачно годують! Ми у себе таких страв не бачили. Відчувається, що персонал – це люди, які вміють і хочуть працювати. Відрадно те, що ми не почуваємося самотніми. У нас постійне спілкування. А щодо «бандерівців», якими нас так лякали, то, думаю, наші земляки уже на собі відчули, хто є хто. Маю на увазі їхніх «захисників» та «освободітєлєй».
Поруч із пані Разією – декілька книг. Серед них знамениті «Три мушкетери» Дюма. Жінка обожнює літературу і дуже любить читати.
Під кінець нашої розмови Олена Михайлівна звернулася зі словами щирої подяки до всіх, хто долучився до покращення гіркої долі та влаштування переселенців.
-Щиро дякую всім волонтерам, усім небайдужим людям, Миколі Гінайлу і Володимир-Волинському міському благодійному фонду «Божої Матері неустанної помочі», Зимнівській громаді, яка забезпечувала одягом, медикаментами, продуктами харчування. Особливо велика подяка за солідну допомогу прихожанам церкви адвентистів 7-го дня, від яких отримували продукти і миючі засоби. Напередодні Великодня до нас завітав настоятель храму Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії отець Євген. Він сповідав наших підопічних, освятив пасочки.
Жорстокість убиває людяність, а доброта її пробуджує. Тільки делікатне, чуйне ставлення до людини викликає у відповідь повну довіру, розкриває очі на реалії життя, а брехня, наче пустоцвіт, летить за вітром.
Антоніна Булавіна, с. Льотниче
Коментарі