Є ще серед нас люди, життя яких – це справжній підручник з історії рідного краю, бо ці наші земляки пережили дуже багато. Слухати їх – надзвичайно цікаво. Серед таких особистостей – Наталія Назарівна Грабарчук-Цинкаловська, племінниця видатного історика і археолога Олександра Цинкаловського.
Уже 88 років вона крокує по життю. Народилася у Володимирі-Волинському на вулиці Василівській, дитинство і юність минули на вулиці Островецькій, де й нині проживає у будиночку, який збудував її батько Назар Грабарчук майже 100 років тому. Доля їхньої сім’ї, як і багатьох родин володимирчан, була непростою. Мама пані Наталії Олена Миколаївна походила з роду Цинкаловських, її батько Микола Цинкаловський був чиновником-фінансистом високого рангу, мама Олени (бабуся Наталії Назарівни) Христина Нітецька була донькою Павла Нітецького – знаного на Волині краєзнавця і дворянина.
У будинку, де жили Цинкаловські, завжди було людно: приходили сусіди, родичі, часто гостювали й творчі, непересічні особистості. Родина пережила і евакуацію в Росію у часи Першої світової війни, і жахіття Другої світової, і сталінські репресії.
Спогади, спогади з минулого виринають у пам’яті. Ось маленька Наталочка займається у «Просвіті», яка у часи німецької окупації знаходилася на вулиці Ковельській. Там вивчали твори Тараса Шевченка, за їх мотивами ставили вистави, учили любити Україну. Потім було навчання у фахово-підготовчій школі, яка розташовувалася поблизу Успенського собору, у замку єпископа (будинок із дзвіницею). Там навчали господарських премудрощів: шити, готувати пасту для взуття, писати ділові документи. Ще тривала нацистська окупація. На вулиці Соборній зустріла в’язнів концтабору «Норд-офлаг», які сиділи за колючим дротом. «Деточки, помилосердствуйте! Дайте хлебушка! Хлебушка…» - просили нещасні в’язні. Мама Наталії Олена Миколаївна у той час займалася з дітьми, навчала їх. Батьки приносили їй трохи крупи. Разом з іншими жительками Володимира вони варили просту кашу у великому казані, різали її шматками і доручали своїм дітям нести ту скромну поживу в’язням. Робила це і Наталія. Діти в той час були сміливими, бо передати їжу полоненим було непросто: поблизу огорожі чатували поліцаї. Та якось справлялися… Пригадує літня жінка, як тоді, у війну, їх, учнів фахово-підготовчої школи, нацисти везли до казарм на вулиці Ковельській і наказували перебирати гнилу картоплю у підвалах. Потім ту сиру картоплю давали в’язням концтабору, які її жадібно їли… Від почутого навертаються сльози.
У приміщенні нинішньої райдержадміністрації приймав місцевих жителів гебітскомісар Вільгельм Вестерхайде. То був ще молодий чоловік, який на прийом приходив із собакою-вівчаркою і нагайкою. Якщо помічав якийсь безпорядок, то міг і вдарити нагайкою.
Скажімо, одного дня німці брали українську поліцію і їхали з нею у польські села і колонії. Так гинули поляки. Наступного дня навпаки – польська поліція з німцями їхала проводити страшні «акції» в українських селах. То був страшний 1943 рік. Ці події поляки називають Волинська трагедія. Та справжня трагедія в тому, що нацистські окупанти нацьковували один слов’янський народ на інший, а самі керували. То давній принцип окупантів: розділяй і владарюй. Звісно, що гинули безневинні українці й поляки. Прикро, що деякі непорядні політики через незнання, а може, і навмисно, спотворюють факти та виставляють українців убивцями. Добре, що ще живі свідки, які розповіли нам правду.
Згодом німці дозволили місцевим жителям забирати з концтабору своїх рідних полонених. Знайома Олени Цинкаловської пані Зеленська, яка працювала медсестрою, пішла до в’язнів і, побачивши найхудішого, виснаженого чоловіка, гукнула: «Ой синочку мій дорогий!». А в’язневі шепнула на вухо: «Кажи, що ти – мій син». Так чоловік був врятований. Ночував він у сім’ї Цинкаловських. Олена Цинкаловська хотіла його нагодувати, не знаючи, що не можна цього робити з людиною, яка довго голодувала. Лише втручання пані Зеленської врятувало чоловіка. Вдячний в’язень певний час жив у родині Цинкаловських. Він поправився і пішов до своїх. Наприкінці війни до Олени Цинкаловської завітав чоловік на прізвище Кукурудза, то був той врятований в’язень: «Чим вам маю віддячити, Олено Миколаївно?» Жінка не взяла жодної подяки, бо діяла за покликом серця. У неї на столі лежали оздоблені сріблом портрети Шевченка і Франка. Побачивши їх, солдат рекомендував заховати ці речі, аби не накликати на себе гнів «других совєтів».
Маленька Наталя ходила у спідниці з українського народного костюма, Кукурудза попросив маму, аби її переодягнула. Оскільки іншого одягу вони в той час не мали, то Олена Миколаївна пошила доньці спідницю… із географічної карти. Ось так жили порядні володимирчани у повоєнний час.
Одного дня до їхньої оселі прийшов офіцер НКВС і почав вимагати в Олени Миколаївни віддати йому єврейське золото. «У мене немає ніякого золота», - сказала згорьована жінка. Тоді він вдарив її і зламав ключицю. Скрикнула від жаху Наталія. У той час її батько Назарій Грабарчук як «ворог народу» вже відбував покарання на каменоломнях Естонії. Звідти він повернувся морально і фізично знищеним.
Усього довелося пережити на віку їхній родині. Пані Олена працювала вчителькою у четвертій школі, добрі люди підказали їй втікати, бо вони значилися у списках на вивезення до Сибіру як сім’я ворога народу. Певний час жили в Луцьку. Наталія добре вчилася. Та мусила на догоду начальству писати вірші, які б вихваляли партію і Сталіна. По закінченню школи успішно склала іспити до Львівського медінституту, але їй сказали, що приймуть лише тоді, коли вона публічно зречеться свого батька – «ворога народу». Порядна дівчина, звісно, не зробила цього. Тож і студенткою не стала. Лише згодом опанувала фах учительки російської мови та літератури у Луцькому педінституті. Багато років навчала учнів, які дуже любили її змістовні уроки. Та й не дивно, адже Наталія Грабарчук була фахівцем своєї справи, мала покликання до вчителювання, як і її мама.
І в поважному віці до її будинку, який розташувався у затінку ялин, приходять люди, щоб поспілкуватися з Наталією Назарівною, послухати її спогади з минулого.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
Коментарі