Юрій Хиляк. Спогади репресованого

Публікації

Юрій Хиляк. Спогади репресованого
Юрій Хиляк. Спогади репресованого

Є люди, життя яких нагадує справжній підручник з історії, бо на своєму життєвому шляху вони пережили чимало випробувань, були свідками багатьох історичних подій. До таких особистостей можна віднести Юрія Максимовича Хиляка, який кілька років тому вже відійшов у вічність. Чоловіка знали як грамотного вчителя англійської і німецької мов, він викладав у міській школі №2. По собі педагог залишив мемуари, якими люб’язно поділився з історичним музеєм його син – лікар Юрій Хиляк.
Зі спогадів Юрія Максимовича ми дізналися, що він народився 1922 року у містечку Городок на Львівщині. Його батько, Максим Хиляк, був суддею, належав до міської інтелігенції, знав польську і німецьку мови.
Пан Юрій добре пам’ятав нацистську окупацію, бо у той час він уже навчався в гімназії.  Ще перед початком війни, навесні 1939 року, хлопець побачив на вечірньому небі вогняний хрест і меч. Це видіння старші люди витлумачували  як ознаку війни, страшного лиха. Так і сталося. 
На перших порах гітлерівці лояльно ставилися до дітей, дехто навіть пригощав цукерками, бо ж і самі вдома мали дітей. 
У вересні 1939 року до Городка прийшла радянська влада, яка почала встановлювати свої порядки. Гімназисти стали більше вивчати історію СРСР та українську мову і математику, викладання велося українською і російською мовами, а не тільки польською, як раніше. У крамницях з’явилися черги, не вистачало хліба, зате було яблучне повидло. Нова влада активно займалася пропагандою радянського ладу: на ринковій площі показували фільми про Леніна і Щорса. У документах родини Хиляків написали, що їхній батько – колишній суддя, тож нічого доброго це їм не віщувало. Юрій Максимович із братом Богданом були привчені батьком до фізичної праці, і їм це знадобилося в майбутньому. Спочатку на санях вивозили взимку до вагонів (готуючи до заслання) сім’ї польських колоністів – жінок, немовлят, стариків. Дійшла черга і до родини Хиляків. Хоча ще раніше голові сім’ї рекомендували втікати, він не хотів покидати рідний край. Уночі 9 лютого 1940 року їх розбудив стукіт у двері. На порозі стояли офіцери НКВС, вони заарештували батька-суддю за те, «що він судив робітничо-селянський народ». Йому призначили 8 років ув’язнення. Згодом і пан Юрій із братом і мамою були вивезені до Казахстану й Уралу в «телячих» вагонах, у нелюдських умовах. Їхнє майно було описане службовцем НКВС.
Поїзд проїжджав Київ, Харків, минули Пензу і Куйбишев та досягнули серця ГУЛАГів, де побачили труби заводів, збудованих каторжною працею репресованих, серед яких – значна частина українців. Тільки 2-3 рази за увесь час подорожуючим бранцям дали трохи хліба і баланди… Плакали діти і жінки.
Згодом репресованих перевезли до Казахстану, там вони копали землю, укріпляли греблю. Мама Марія, як згадував Юрій Хиляк, походила з давньої інтелігентної галицької сім’ї, працювала вчителькою німецької мови, тож трудитися на земляних роботах їй було дуже важко. Табірне начальство насміхалося: «Работайте, работайте.! Это вам не Польша, вас для того и привезли, чтобы вы сдохли…» Прості ж казахи-колгоспники співчували репресованим українцям.
У Казахстані Хиляки спілкувалися з людьми різних національностей – українцями, росіянами, поляками, чехами,  німцями. Особливо запам’яталося пану Юрію спілкування з німкенею фрау Лізою. Її пращури оселилися в Казахстані ще у 18ст. – за часів Катерини ІІ. Німкеня знала багато історій, переказів, легенд, любила співати пісню «Реве та стогне Дніпр широкий», яку почула від українців, переселених у Казахстан на каторжні роботи. 
 Юрію Максимовичу у Казахстані навіть пологи довелося приймати. Друг його підбадьорив, мовляв, якщо ти прийняв у свої руки нове життя, то й у тебе буде життя, виживеш. Так і сталося, хоч багато труднощів подолав, але вистояв.
Згодом родину Хиляків переселили у Борове за Челябінськом, довелося жити серед сильних снігопадів і морозів.
Родина Хиляків пережила страшні випробування, ставши жертвою політичних репресій, як і мільйони інших українців у 30-40-х роках 20ст.
Згодом пан Юрій закінчив Львівський університет, працював учителем, разом із дружиною виховав сина Юрія, який став грамотним лікарем.
Я читав спогади старого учителя і думав: якими сильними є українці, що  знаходять у собі силу і наснагу боротися і перемагати зло. 
Тож будьмо сильними!
Богдан Янович
 

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: