У четверту суботу листопада, згідно з Указом третього Президента України Віктора Ющенка, у нашій державі вшановують пам’ять жертв Голодоморів в Україні. Ця гуманітарна катастрофа, організована навмисне тоталітарними політиками, забрала життя багатьох мільйонів людей: дітей, молоді, старших людей. У Володимирі-Волинському ще є люди, які були живими свідками цієї трагедії. Серед них учителька-пенсіонерка Галина Яровенко (на фото 1954р.), яка багато років учителювала у міській школі №2. Подаємо її спогади.
-Родом я із с. Соболівки (колишнього Мокро-Калигірського району Київської області), що розташоване на межі двох областей – Черкаської і Кіровоградської. Тут земля-чорнозем щедро врожаїлася завжди. Господарі були мудрими, працьовитими і багатими. Розкуркулили їх у 20-30-х роках 20ст. і в товарняках вивезли із села в Сибір.
Мій дідусь (материн батько) торгував у власній крамниці, землі не мав. Конфіскували його майно, і залишився він без засобів до існування. Та ще й сім’ю (6 дітей) вигнали із хати, прирекли їх на голодну смерть у 1932-1933 роках. Мати 13-літньою разом із сусідами виїхала на Донбас і там влаштувалася посудомийницею в їдальні, вижила на відходах, що залишалися на тарілках після відвідувачів.
Повернулася в село – ні кола, ні двора, ні хатини, ні родини. Тільки біль і сльози, глибока рана в серці.
Дідусь (татів батько) – інвалід Першої світової війни, усе життя ходив із милицями. Царський уряд призначив йому місячну пенсію в розмірі 12 срібняків. За рік він придбав корову, коня, віз, сільськогосподарський реманент, землю. Багач-середняк! Та недовго розкошував. Розкуркулили, усе забрали задарма в колгосп, окрім корови («пожаліли дітей»). Пенсію замінили на 12 крб. Не дуже розженешся. За рік нічого не купили, а в хаті залишилося дерев’яне ліжко із солом’яним матрацом, вкрите самотканою рядниною, дерев’яна лавка і стіл. Узимку вкривалися тим одягом, у якому вдень ходили.
У 1931-1932 роках урожай удався на славу, та людям дали по 200 г на трудодень, а все збіжжя вивезли. Бабуся-колгоспниця принесла пшениці половину мішка, хоч їж чи просто дивись на нього. Добре, що жито вродило на своєму городі (0.6 га). Та його не дали з’їсти «більшовики у шкірянках» (так називав їх дідусь). Вони разом із сільськими прихвостнями нишпорили по дворах. «Щупаками» пробуравлювали весь город, щоб не заховали хліб, із комор витрушували усе до зернини. Навіть із печі витягали вариво і розкидали по подвір’ї, «щоб щенята не їли». Для селян залишилося листя на бересті й акації, лобода, плід із споришу.
Із голоду пухли і дорослі, і діти, падали в полі, на дорозі, «доходили» в хатах чи на подвір’ї.
Мертвих і напівживих штабелями кидали на підводи і скидали в одну величезну могилу на кладовищі. Хати ставали пустками, а колись співуче село заніміло. Живими залишилася третина населення.
Трішки легше було в холодному і голодному 1946р.: люди опухали, але не помирали. Дітей раз на день підгодовували в садочку і школі ріденьким кулешем, шматочками хліба.
Улітку селяни готували «паляниці» із гною, щоб варити їжу. Вони тільки диміли, але не гріли, тому взимку було холодно. Дерев у саду майже не було, їх раніше повирубували. Лісів немає, бо степова зона. Тому ми, дітлахи, по коліна в снігу брели в поле до колгоспної скирти соломи. Чи мела хурделиця, чи періщив дощ, ми йшли, бо знали, що, крім нас, дітей, цього ніхто не зробить, бо дорослим – зась.
Навесні крадькома на колгоспних полях збирали мерзлу картоплю, а влітку – недозрілі колоски та отруєну мелясу, які використовували проти довгоносиків – шкідників буряків. Охоронці не дозволяли, шмагали по плечах. Уночі синяки дошкуляли і нило тіло. Пекли і подряпані стернею ноги, які лікували сечею (від болю «сичали»). Ще й зараз обпікає жаль від тієї заборони, бо ж пішли дощі, колоски проросли, зерно зігнило. От і сталося так, що сам не гам і людям не дам. А скільки ж дітлахів могло ним насититися і порадіти!
Нового одягу в нас не було: що перешите із старого батьківського, або саморобної мішковини (конопель), або німецької плащ-палатки, яка завалялася. Взуття – одна пара на всю сім’ю, пошиті валянки і поклеєні з гуми калоші. Зате навесні радості не було меж. Як тільки почне сходити сніг, бігом по розталій землі. Благодать!
Та ще ж і покликав дзвінок до школи. Про підручники не доводилося говорити (один – у вчительки). Що послухав, запам’ятав – то твоє. Чорнило – із бузини, сажі або червоного буряка. Зошити із газет (змушували ж виписувати). На все село – один справжній зошит, у мене! Гордість! Батько у той час воював у Німеччині. Писав листи, а один аркуш залишав чистим. Мати зшила мені зошит із тих аркушів. А скільки було сліз, коли подруга вертілася за столом (довгий, бо парт не було), ненароком зачепила пляшечку і облила його чорнилом. Ніби рана запеклася в серці. Біль невимовний!
P.S. Галина Дмитрівна Яровенко вижила у голодомор. Здобула освіту вчителя української мови в Одеському університеті, виховала двох синів, дочекалася онуків. Та спогади про голодні роки дитинства назавжди закарбувалися в її пам’яті.
Записав Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
Коментарі