Євдокія Дудко: «Понад усе я любила дітей…»

Публікації

Євдокія Дудко: «Понад усе я любила дітей…»
Євдокія Дудко: «Понад усе я любила дітей…»

Кілька років тому нам вдалося поспілкуватися із 100-літньою вчителькою Євдокією Дудко. Нижче подаємо її спогади.

“Я народилася 15 лютого 1916 року в селі Золотий Колодязь Добропільського району Донецької області. У місцевому переказі розповідається, що у давні часи через наше село проходив з військом відомий полководець Олександр Македонський. Він дуже хотів напитися води, але не міг її ніде знайти. Аж раптом в одному місці побачив безодню, а в ній – колодязь. І Македонський, і його воїни втамували спрагу. «О, то золотий колодязь, бо вода в ньому не вичерпується!» - вигукнув полководець і вкинув до води золоту монету. Відтоді село стали називати Золотий Колодязь.
Мій батько Яким Собко був майстром із золотими руками: він був здібним столяром, муляром, бондарем і ковалем, доглядав за великою пасікою, яка налічувала понад 40 вуликів. Моя мама Оксана Петрівна Ніколаєнко походила із заможної сім’ї, була княгинею. Вона закінчила Харківську гімназію, була освіченою людиною, дуже набожною. Рано померла. Мама виховувала нас у релігійному дусі. В сім’ї нас було 5 дітей. Я рано навчилася читати. Із 6 років я стала жити у чужій сім’ї: добрий друг мого батька Михайло Петрович Коваліхін працював директором Торезького машинобудівного заводу. Він очолював комуністичну організацію «Друзі дітей» і взяв опіку наді мною. Я жила у його сім’ї, далеко від рідного дому, сумувала за батьками, але там я не зазнала голоду, який лютував в Україні у 1921-1922 та 1932-1933 роках. Згодом Михайло Коваліхін став жертвою репресій, які проводив Єжов. Я вже не мала де жити, коли навчалася.
У 1932 році репресували моїх батьків, які були заможними людьми. Їх переселили жити в землянці у село Сергіївка. Щоб не загинути від голоду, я брала 2 глечики і ходила до колгоспної кухні брати хоча б якусь їжу. Одного дня, коли я йшла з цими глечиками, на мене напали двоє хлопців, відібрали посудини з їжею. Але я була рада, що хоч мені не заподіяли ніякого зла. Активісти дуже знущалися із селян: вони навіть ходили і перевіряли, чи з комина селянської хати не виходить дим, чи хтось не готує їжу. Ось так знущалися з українських хліборобів. 
Війна застала мене у Краматорську в 1941 році. Один із моїх братів, Іван Собко, який працював вантажником на Краматорському ливарному заводі імені Куйбишева, допоміг мені закінчити 7 класів. Я навчалася на вчительських курсах, згодом закінчила Слов’янське педучилище на Донеччині. Два роки провчилася на фізико-математичному факультеті, а потім стала працювати вчителькою, бо по війні дуже не вистачало педагогічних кадрів. Я працювала вчителькою із 17 років, любила дітей, а вони любили мене. У 1936 році вийшла заміж за свого чоловіка Андрія Івановича Дудка. У 1937 році у нас народилася донька Алла. 
Мій чоловік був дуже доброю, талановитою, освіченою людиною. Він закінчив Київський дворічний педагогічний інститут, працював учителем української мови та літератури, гарно співав народні пісні. Чоловік був уродженцем містечка Лохвиця на Полтавщині, він бачив голодомор, бачив, як умирали від голоду маленькі діти…
22 червня 1941 року о 5.00 ранку нас розбудили стуком у двері. Моєму чоловікові принесли повістку як військовозобов’язаному. Ми з трирічною донечкою залишилися вдома самі. Андрія та інших молодих чоловіків посадили у вагони-«теплушки» та повезли до Черкас. Згодом його перевели до Ставрополя, а потім він потрапив аж за Волгу. Був лейтенантом-артилеристом, пройшов усю радянсько-німецьку війну. Брав участь у Сталінградській битві, але пораненим не був. У складі Першого українського фронту брав участь у визволенні Західної України (Ковель, Поворськ).
У 1947 році ми з чоловіком Андрієм Івановичем у складі 217-го артилерійського полку прибули до Володимира-Волинського. Отже, в цьому місті я живу вже 70 років. Тут минули мої кращі молоді і зрілі роки, які я віддала служінню дітям і педагогічній роботі. Ми прибули до Володимира-Волинського, і вже на залізничному вокзалі зареєстрували, якими професіями ми володіємо. Нас поселили у готелі для офіцерів, адже мій чоловік був капітаном-артилеристом. Готель той знаходився у двоповерховому будинку на нинішній вулиці Привокзальній. Згодом до Володимира приїхали мої сестри Оля (працювала фармацевтом) і Надя (жила в Сибіру) та батько. Оскільки у повоєнний час не вистачало вчителів, то нам з чоловіком одразу дали роботу. Мій Андрій Іванович викладав українську мову та літературу, добре володів ними. Навіть коли ми з ним їздили до Москви у гості до доньки Алли, яка закінчила Московський університет, знала 5 мов і працювала на атомній станції, то мій чоловік і в Москві розмовляв лише українською мовою. Одного разу ми пішли до Большого театру в Москві, і коли адміністратор почув українську мову, то був дуже задоволений, дав нам кращі місця. Тому я не розумію, для чого розв’язали нинішню війну між Україною і Росією.
У Володимирі я навчала дітей у початкових класах, спочатку в четвертій школі. Згодом стала працювати в російській школі. За учительським столом я із 17 років, а всього педагогічного стажу маю 53 роки.
Добре пригадую, яким був  Володимир-Волинський після ІІ Світової війни:  дуже зеленим, повсюди квітнули кущі бузку, жасмину, барбарису. Місцеві жителі розбирали завали, які залишилися після війни, працювали навіть у  неділю, щоб прибрати місто, зробити його затишним і гарним. 
Місцеве населення ставилося до нас добре, прихильно, а діти, молодь хотіли навчатися, поважали вчителів. Я старалася займатися самоосвітою, багато читала, вдосконалювала свою педагогічну майстерність, щоб дітям було цікаво.
Мій клас був базовий, закріплений за педагогічним училищем. До мене на уроки приходило 30 студентів-практикантів з педучилища і методист. Я давала відкриті показові уроки. Одного разу до мене на урок прийшов директор школи №2, колишній фронтовик, полковник Артем Лукич Пальцун. Він уважно слухав, як я проводжу заняття, потім похвалив мене і навіть запропонував поділитися досвідом з колегами на педраді. А якось на урок завітала комісія з Києва у складі 5 осіб, і ці люди теж гарно відгукнулися про почуте і побачене. Добрим словом хочу згадати моїх колег світлої пам’яті вчителів Лева Кашуцького, Ісаака Баренбойма, математика Жиромського, колишнього директора школи №2 уцілілого в’язня концтабору «Норд-офлаг 365» Дем’яна Федотовича Іщенка (його донька проживає у Москві). Від цих людей і я перейняла багато корисного. Дем’ян Іщенко був наділений літературним талантом, писав гарні етюди, один з них зберігається в моєму домашньому архіві.
Мій чоловік Андрій Іванович свого часу закінчив театральні курси при МХАТі (Московський художній академічний театр), де у нього був товариш. Тут, у Володимирі, він організував любительський театр, яким сам і керував. Театр знаходився у Будинку культури залізничників (на вулиці Привокзальній). Я там зіграла 43 ролі. Ми ставили «Наталку Полтавку», «Сватання на Гончарівці», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Сині роси» Зарудного та іншу українську і російську класику. В мене ще зберігаються афіші з тих вистав. Життя тоді було цікавим: люди любили театр, поезію, молодь хотіла вчитися на робітничих факультетах, у вечірніх школах.
Коли я працювала у педучилищі, то любила грати на фортепіано, яке там знаходиться. Одного разу сіла за інструмент, граю. Коли оглянулася, побачила: за моєю спиною пів залу людей слухають! 
Серед моїх учнів є багато відомих у нашому краї людей. У мене вчилися лікар районної лікарні Юрій Хиляк, Гаїна Шуріна, викладач музшколи Оксана Зай-Литовка, Галина Веремеєнко, інженер-реставратор Сергій Чап’юк, священник Борис Гідзінсьий, альпініст-міжнародник Ігор Фок, кандидат хімічних наук Оксана Макогін, яка живе у Німеччині, лікар і колишній депутат міськради Ігор Шевчук, вчителька Ірина Щурук, лікар-травматолог Андрій Веремеєнко, вчителька Аллла Вовк (ЗОШ №2), хірург Олександр Васильчук та ін.
У 1947 році я вчителювала у школі №3, де директором працював Григорій Федорович Смикалюк. Його син Павло Смикалюк викладав німецьку мову у педколеджі. Обоє вже покійні. У моєму класі було 47 хлопчиків. «Червона школа» мала  №6 і була чоловічою, а перша і п’ята – жіночими. 
Я живу на світі вже більше 100 років, пережила на своєму віку багато і доброго, і лихого. Моя мама, Оксана Петрівна Ніколаєнко, княгиня, стала жертвою сталінських репресій: вона загинула на каторжних роботах у Сибіру. Я не знаю, де вона й похована. Люди розповіли мені, що моя мама померла, копаючи котлован. Було це 27 вересня 1933 року. Вже після ІІ Світової війни, живучи у Володимирі, ми з чоловіком вшановували пам’ять моєї мами: у цей день варили великі каструлі борщу, тушкували картоплю і варили компот. Усе це ми везли до Володимир-Волинської в’язниці НКВС, яка діяла за валами княжого замку до 1956 року. Цю поживу ми передавали тим ув’язненим, яких не було кому відвідати… Охоронець казав: «Приносьте їжу і на наступний день, вона так потрібна в’язням!»
На старість я залишилася сама. Моя донька Алла, яка жила в Москві, знала іноземні мови, працювала на атомній станції, померла від радіоактивного опромінення у віці 49 років… Похована на Хованському кладовищі у Москві. Мій онук Руслан Заварзін працював режисером на телеканалі «Останкіно» в Москві, зняв 33 фільми, бував у багатьох країнах світу. Помер у 54 роки від інфаркту. Похований у Москві. Правнуків я не маю. Є у мене племінник-генерал, який мешкає у місті Дніпро. Мої племінники живуть на Донеччині.
 Мені дуже прикро, що на моїй батьківщині на Донеччині зараз триває ця безглузда війна. Там гарний край. Довкола степ, і здалеку видніється обрій… А скільки промислових підприємств, які нині зруйновані…
 Усе своє життя я працювала з дітьми і молоддю. Ми з чоловіком зібрали велику бібліотеку. Все своє життя я віддала дітям, їхньому вихованню і навчанню…”
На жаль, Євдокія Якимівна Дудко вже відійшла у Вічність, але пам’ять про неї живе в серцях її учнів, бо ж доля таких особистостей, як вона, – це справжній відгомін історичної епохи.
Богдан Янович

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: