Валентина Міньковська «Диригент мого життя»

Публікації

Валентина Міньковська «Диригент мого життя»
Валентина Міньковська «Диригент мого життя»

У минулому номері нашої газети ми розповіли вам про людей, чий життєвий досвід змушує переосмислити наші буденні турботи і, можливо, не вважати деякі події у своєму житті проблемами чи лихом. Розповідь наша зупинилася  «на пів дороги». Не все життя цих двох мужніх та істинно віруючих у Бога людей було описано. І справа не у великому обсягу розповіді, для якої потрібно було чимало газетної площі, а в тому, що краще, як вони самі про себе, про них ніхто не  розповість. Валентина Миколаївна й Іван Сергійович Міньковські замовили у видавництві «Мінотавр» у Нововолинську дві автобіографічні книги: перша – «Диригент мого життя» і друга – “Загоєні рани”.
Книги, не великі за об’ємом, але глибокі за змістом, через обмеження в коштах вийшли невеликими накладами. Бажаючих прочитати цю життєву історію є чимало. Тому і вирішено було надрукувати книги в газеті у кількох номерах. Є мрія у подружжя: назбирати коштів і повторно видати їх. Отож книга перша: Валентина Міньковська «Диригент мого життя».

Вже все минулось. Незважаючи на втому душі, я продовжую грати. Мій біль – це моя втома. В Небі – мій Диригент. Він є Автором мого життя. В цій симфонії я була лише скрипкою і грала як могла. Навіть коли струни кровоточили від смичка, все ж не переставала виконувати цей прекрасний музичний твір.
В цьому творі, під назвою доля, я була першою скрипкою, і тому від мене залежало те, наскільки прекрасною буде музика і чи донесе вона людям любов її Автора. Я не знемагала і постійно напружено слідкувала за руками свого ДИРИГЕНТА. І ось в якийсь час скрипка почала видавати тривожні ноти. Шукаючи очима смичок і не побачивши Його рук, вона раптом почула музику такої ж стомленої душі. Деякий час ми грали в такт, але потім зрозуміли, що у нас різні партії і у кожного своя симфонія. Тому наша музика обірвалась. Розлючена публіка шаленіла від почутого, та їй не вдалося зіпсувати інструмент. Але ось з’явився Диригент… Ноти мого життя відомі тільки Йому.

Дитина з кришталевими кістками

Народження кожної людини є саме по собі унікальним, адже в світ приходить людина зі своєю неповторною долею. То був один з весняних ранків, коли сонце кидає на землю перші промінці, темні хмари відступають, земля народжує росу, а небо дарує світло. Коли все живе починає пробуджуватись та славити Творця, цей світ побачила дитина з синіми очима і кришталевими кістками. І хоч її народження було звичайним, а поряд лежало ще декілька новонароджених немовлят, загорнутих у старі вологі пелюшки, занепокоєння лікарів було небезпідставним. Доктори бентежились біля ліжечка саме цієї дитини. Вони шепотіли щось на латині, вимірюючи пропорції її тіла, прикладали до легенів холодну слухавку. Крутили головою, підтверджуючи страшний діагноз, заглядали у вічі крихітки, яка морщилась від дотиків холодних рук лікарів.
- Покличте породіллю з першої палати.
-Шановна мамаша, ваша дитина приречена. Дозвольте нам не підтримувати їй життя.
- Чому ви приховували від мене її недугу? Невже все так безнадійно?
-Повірте, ми нічим не зможемо вам допомогти. Діти з такими вадами не виліковуються. Це захворювання є рідкісним і недостатньо дослідженим. Тому, приймаючи рішення про її подальшу долю, ви повинні враховувати, що у вас виростатиме дитина-інвалід, а у вашому становищі це тягар, для неї ж самої життя не буде мати ніякого сенсу. 
Жінка обвела поглядом всіх присутніх та мерщій кинулась в кімнату новонароджених. 
- Якась божевільна! - загорланила няня, миючи дерев’яну вилущену підлогу. - І  куди ти летиш, навіжена?!
-У мене дитина хвора народилась, а чоловік п’янюга, що тепер мені з нею робити…
- От вже наплодять тих дітей та й ради не дають…
Не помічаючи нічого навколо себе, жінка кинулась до дитини. Схопивши її на руки, сказала, що сама попіклується про долю своєї дитини. Дивлячись на гарненьку синьооку донечку, перелякана жінка не помітила нічого такого, що могло її змусити відмовитись від крихітки. Таким чином я отримала шанс на неповторну і прекрасну подорож, даровану мені Господом, що називається життя. У мене залишилось зовсім мало спогадів з дитинства, які б не приводили мене до лікарняного ліжка, кілька з них запам’ятались на все життя. Там я себе згадую дуже жвавою, рухливою, усміхненою, безтурботною дівчинкою, яка нічим не відрізнялась від інших дітей. На початку це була щаслива сім’я, в якій діти мали все необхідне. Новий будинок, часто переповнений друзями та знайомими, гарні меблі, у дітей були найкращі іграшки. Пам’ятаю, як тато, мама, сестра та братик ідемо селом, я тримаю тата за руку, підскакуючи і посміхаючись кожному перехожому. Мені легко і добре, я прошу тата взяти мене на плечі, щоб дістати спілу вишню. Потім, взявши гілочку, я бігаю, стрибаю та тішуся тим, що мене оточує, так, ніби розумію, що мине небагато часу і тіло стане для мене нестерпною болючою оболонкою, а душа буде жити цими спогадами, не погоджуючись з вироком долі. Та ось настав час, і серед цього достатку з’явилися проблеми. Діти почали хворіти, а батьки все більше поринали у власні негаразди і проблеми. Через деякий час почалися мої страждання в тілі, але я їх ще не усвідомлювала. Хоча друзі та рідні, дивлячись на мене, лише кивали головою, а дехто з них казав, що ліпше б їй було померти, ніж так страждати. Мої кістки були настільки слабкі, що переломи траплялись навіть тоді, коли мене переодягали, при будь-якому різкому рухові. Навіть коли я просто поверталась набік, відчувала різкий біль - і знову перелом. Жодні рекомендації лікарів щодо медикаментозного лікування хвороби не допомагали. Єдиним способом залишалось оперативне втручання. Це означало, що коли кістки деформувались, то їх під наркозом вирівнювали або ж залишали такими, як є. Спочатку хвороба торкнулась моїх ніг, потім рук і наостанок хребта. 
Одного разу, коли хвороба зробила мене нерухомою, я сказала батькам, що дуже хочу ходити своїми ногами. Але якщо станеться так, що я завжди сидітиму у дитячому візочку, хто ж мені допоможе? Невже про мене всі забудуть? На це запитання батьки відповіли посмішкою і пообіцяли подбати,  щоб я стала на ноги. Та вже через рік тато назавжди залишив нашу сім’ю і мамі довелось самій боротися за наше виживання. Вона працювала в три зміни, а я залишалась сама вдома. Її повернення з роботи було єдиною моєю втіхою. Одного разу мама пообіцяла мені, що піде зі мною на прогулянку, я чекала її допізна, але вона не поверталася. Коли стало зовсім темно на вулиці, моя тривога збільшилась і я почала плакати. Мені було дуже страшно, і я подумала, що залишусь назавжди сама. Тієї ночі маму забрали до лікарні, а мене взяла до себе її подруга. Разом зі мною їм довелось взяти до свого будинку ще й мого «маленького друга» зі смугастою мордою та біленькими лапками. Цуценя так жалісно заглядало в очі і махало хвостом, що я не змогла залишити його на самоті. Через деякий час син моєї опікунки відніс цього песика своїм друзям. Я довго просила знайти мого «друга», та ніхто не зізнався, де ділось цуценя. Через нестачу людського спілкування я часто гралась із собаками та котами, але і цю радість у мене забирали. Повернувшись додому, мама таки подарувала мені очікувану прогулянку. Вона везла мене на дитячому візочку, ми вели розмови на різні теми, іноді навіть не дитячі. А здивовані перехожі незрозуміло поглядали на нас: чого це мама говорить з дитиною як із дорослою? Іноді підходили знайомі й запитували, скільки мені років, потім давали цукерку чи пару копійок та гладили мене по голові, це мене дратувало. Доброзичливі «співчувальники»  давали мамі поради та рецепти, а дехто просто у спину обмовляв, кажучи, що я – це кара за гріх моїх батьків.
На прогулянку мама виносила мене рідко, і тому більшість часу я проводила на ліжку біля вікна. Дивлячись, як граються діти, я сумувала та плакала. Мені хотілося рухатись, і я не могла всидіти на місці. Іноді мене прив’язували до ліжка, але й це не допомагало. Одного разу я необережно повернулась і отримала перелом ноги. Дізнавшись про це, мама почала зворушливо плакати, а потім кричати. Заспокоївшись, вона поклала мене на ліжко. Біль був нестерпним. До тіла не можна було доторкнутись, тому мене доправили в лікарню на звичайній подушці, тримаючи її за чотири кінці. Укол чомусь не допомагав. Мені почали виправляти деформацію кістки, і все закінчилось тим, що я розірвала навпіл мамину блузку та від крику зірвала собі голос і довго не могла говорити. Через трохи часу нас виписали з лікарні. Потяг, у  якому ми повертались додому, був переповнений людьми, що штовхали одне  одного клунками та валізами. Плач дітей та крики проводжаючих згодом притихли, і всі слухали гуркіт коліс. Мама мала надію на моє одужання. Хвороба ніби трохи зупинилась, і я почала ставати на ноги.
(Початок. Продовження наступного тижня)
Редакція щиро дякує  авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для видавництва нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вмінню зібратися силами і йти до досягнення заповітних мрій і цілей. Отож, номер картки в Ощадбанку на імя Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукгнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: