Після того як ми відвідали кабінет директора, нам зробили екскурсію по всьому будинку. На першому поверсі були розташовані навчальні кімнати, такі ж, як я бачила в сільській школі. На другому та третьому поверхах розмістилися спальні кімнати, де стояло по п’ятнадцять ліжок із залізними бильцями. Біля кожного ліжка стояла невеличка тумбочка. У просторому холі стояв телевізор, біля нього згуртувалися діти. У спортзалі мене здивував хлопчик, який зовсім не мав рук, але вправно грав у більярд, тримаючи кий між плечем та підборіддям. Оточуючі не встигали помічати, як кульки одна за одною потрапляли у лунку. Діти з цього будинку були не такі, яких я бачила раніше, вони здавались мені більш радісні, галасливі і надзвичайно рухливі. А особливо мені сподобалось те, що вони допомагали одне одному, хоча кожен із них пересувався за допомогою милиць, візочків та інших ортопедичних засобів. Деякі з них не мали ні рук, ні ніг, були діти з тяжкими опіками, а також із важкою формою дитячого церебрального паралічу. Одна з дівчаток з колесоподібними ніжками почала допомагати мені розташовувати речі. Інша дівчинка з цікавістю роздивлялась мене, доторкаючись до мого нового вбрання. Мама завжди купувала мені новий одяг перед тим, як відвозила до лікарні.
- Яка гарна в тебе сукенка, новенька і яскрава. Де ти її взяла?
- Мені купила її мама.
- А в тебе є мама? - здивовано запитала дівчинка.
- Так, є. А ще у мене є братик і сестричка.
- То, може, ти мені щось подаруєш?
- Бери, що тобі подобається.
- Відійди від неї, – втрутилась у розмову старша дівчинка. – Я заберу тебе завтра на третій поверх – і ти не будеш жити з малишатами, бо ти мені сподобалась.
Інші діти продовжували мене розглядати, запитуючи, викрикуючи і перебиваючи одне одного.
Настала ніч. Місяць намагався заглянути у вікно, освітлюючи лиця дівчаток, що міцно спали, подекуди зринали незрозумілі слова, які діти говорили уві сні. Цієї ночі я не спала. Сум розривав моє серце. Нестерпно хотілось додому, тому що було страшно залишатись самій серед незнайомих людей. Я тихенько встала і поповзла до матері у кімнату для приїжджих.
- Мамо, забери мене звідси! Мені тут погано, я не хочу залишатися в цьому будинку! Я хочу до сестрички, до братика, я буду слухняна і ніколи не розкидатиму свої речі, завжди допомагатиму тобі у всьому, – благала я маму.
- Ти повинна залишитись тут на деякий час. Якщо тобі не сподобається, то через місяць я тебе неодмінно заберу…
Я невгамовно ревіла. Мама пригорнула мене до себе так, як це вона завжди робила, коли ми були разом. Вранці, коли я заснула, мама поїхала додому…
Минуло трохи часу, і я почала звикати до життя в дитячому будинку. У мене з’явилось багато подруг. Мені видали новий візочок на чотирьох колесах. На ньому я так швидко рухалась, що всі дивувались. Одного разу мене з подругою повезли на протезний завод. Подрузі потрібні були протези рук і ніг, а мене повезли з надією, що я буду ходити за допомогою спеціальних ортезів. Ночами я мріяла, що буду ходити в цих ортезах, а вдень ми обоє думали, аби швидше повернутися в дитячий будинок. Валюша була веселою і сміливою дівчинкою і, як ніхто інший, вміла організувати наш відпочинок. Перед нами на цьому заводі вже побували «наші», і лікарі були від них не в захваті.
- Ваш Ігор вкрав два кілограми масла – усе, що мало бути на сніданок хворим.
-А ваш Мішка обікрав сусіда по палаті і з’їв усю ковбасу разом із передачею, що була у бідного ветерана в тумбочці.
- Ви ж дівчатка, тому ми сподіваємось, що нічого такого не станеться.
- Так, ми слухняні! Нам головне – протези зробити і швидше в інтернат повернутися.
Наступного дня ми з подругою цілісінький день знайомилися з містом. Катались на моєму візочку і, не комплексуючи, посміхались перехожим. Після нашої прогулянки головний лікар отримав догану за недогляд дітей-інвалідів, а в мене конфіскували візок. На знак протесту ми сіли в коридорі і завдали клопоту багатьом людям. Ми ж самі того не розуміли і частенько вихвалялися своїми «подвигами» перед однолітками. Одного вечора у Валиних чоботах зіпсувався замок. Недовго думаючи, ми випороли всі замки з чохлів на кріслах у кімнаті для відпочинку. Після цього випадку ми вирішили поліпшити наше харчування і вкрали всю ковбасу з холодильника. Звісно, спробували її з’їсти, але нас «засікли» і ми віддали залишок украденого. У цьому закладі також перебував циган Коля, і, як не дивно, ми з подругою виманили в нього всі гроші. Після цих подій «наших» уже не хотіли приймати на протезному заводі. Вихованців нашого будинку особливо знали продавці магазинів, що були розташовані неподалік дитячого будинку. Поцупити якусь дрібницю чи навіть дорогу річ для наших хлопчаків було зовсім не складно, а потім вони це дарували на «праздніки» своїм улюбленим вчителям і вихователям.
(Продовження у наступного тижня)
Редакція щиро дякує авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для друку нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вміння зібратися із силами і йти до здійснення заповітних мрій і досягнення цілей. Отож номер картки в Ощадбанку на ім’я Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”
Коментарі