Комісія
Через деякий час мене викликали на комісію, щоб перевірити, чи можна мені навчатися. Яких тільки запитань я не наслухалась!
- Тобі скільки років?
- Десять виповнилось.
- Чудово!
- Як же ти думаєш, чому тебе привезли на таку комісію?
- Я хочу навчатися.
- Ти хоч розумієш, скільки таких ось, як ти?
- Ні, я про це не думала.
- Так, даунізму в цьому випадку не виявлено, але цих кришталевих дітей треба тримати в лабораторії, а не в навчальний заклад направляти. Добре, ми з’ясуємо, куди тебе можна направити. Принаймні в межах області таких інтернатів не існує. Так що, якщо бажаєш, то отримаєш направлення в інтернат для дітей із специфічним навчанням.
- А що це означає «специфічне навчання»?
- Ти ставиш дуже багато запитань. Наступний хворий по черзі, пройдіть до кабінету. Заберіть цю синьооку кришталеву ляльку, та обережніше, а то розсиплеться.
Після такої комісії наче побував не на прийомі лікарів, а наодинці зі справжніми психами. Мама рознервувалась, бо не встигала на потяг і, поспішаючи до потрібного вагона, підвернула ногу. Через це ми ледве не потрапили під колеса потяга.
Комісія зробила висновок, що я можу навчатись. Але школи-інтернату для таких дітей, як я, у межах області не було, і тому мені запропонували навчатися в інтернаті для психічно хворих. Це була справді хороша ідея. Сестра втішала мене, що я буду в такій школі відмінниця. Я на її судження відповідала обуренням, і мені здавалось, що всі наді мною знущаються. Мама пообіцяла і надалі носити мене періодично до сільської школи. Пройшло ще півроку, і ми отримали путівку до інтернату для дітей з ураженням опорно-рухового апарату та з нормальним психічним розвитком. У путівці було зазначено: «Для дітей першої категорії». Звістку про направлення в такий заклад я отримала з радістю, тому що хотіла навчатися і спілкуватися з однолітками.
Новенька
То був зимовий ранок, у грубці тріскотіли дрова. Примостившись до теплого припічка, муркотіла руда киця, братик ще спав, а я відправлялась у невідому дорогу. Покидаючи село, мені хотілось запам’ятати кожну хату, кожну вулицю і все те, що пізніше мені буде лише снитися, коли далеко від рідної домівки і родини я згадуватиму сімейний затишок, теплоту маминих рук, смачний запах бабусиних млинців і тепленьке зручне ліжечко. Все було вже позаду: рідна хата з високим дерев’яним ґанком, собака, з яким я часто гралася, коли нікого не було вдома, і сестра, яка з незрозумілою посмішкою проводжала нас до зупинки автобуса. Попереду була невідома дорога, і це тривожило маму, яка, ховаючи сльози від людей, однією рукою тримала мене, а другою – валізу.
Нарешті ми примостились на останнє сидіння автобуса, що аж похилився від кількості людей. Я то спостерігала за бабусею, яка постійно буркотіла, що я не поступилась для неї місцем, то заглядала у віконце з потемнілою від бруду фіранкою. Мені хотілося хоч якось підняти настрій мамі, і я почала наспівувати пісеньки. Хотілось якось її розрадити, хоча і самій було не до кінця зрозуміло, чому я повинна бути далеко від родини. Мене вже вабили думки про будинок, де буде багато дітей, я буду навчатися, і, можливо, усе зміниться на краще.
Через сім годин ми приїхали в невеличке місто, в якому більшість місцевих жителів були військовослужбовці. Містечко було засаджене деревами, а ялинки ніби прикривали його своїми пухнастими гілками. Таксі зупинилось біля триповерхового будинку з мозаїкою в стилі української вишиванки. Навколо будинку – висока огорожа, біля літнього павільйону – дві гойдалки, біля яких вовтузились дітлахи. Назустріч вийшла літня жінка в білому халаті і провела нас усередину приміщення. На дверях я прочитала напис: «Дитячий будинок-інтернат для інвалідів». У приміщенні стояв особливий запах збіглого молока.
(Продовження у наступного тижня)
Редакція щиро дякує авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для друку нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вміння зібратися із силами і йти до здійснення заповітних мрій і досягнення цілей. Отож номер картки в Ощадбанку на ім’я Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”
Коментарі