Невідомий південь
Причиною їхнього незадоволення було те, що ми розмовляли українською, а не російською. Я дуже хотіла закінчити школу, тому робила все, щоб сподобатись учителям. Складалося враження, що ми не діти-інваліди, а малолітні злочинці. Режим був надто строгий, хоча умови проживання – набагато кращі, ніж у попередньому закладі. Щодо харчування, то після відвідання їдальні я часто рвала. На наше здоров’я особливої уваги ніхто не звертав. Та попри все в цьому закладі я зустріла немало чудових та мудрих людей, які дали мені чимало добрих знань та порад.
Вечорами, після спекотного дня, я проводила час на самоті. Херсонські напівпустелі навіювали сум, і хотілося швидше щось змінити. Подальше життя стало для мене гострою проблемою. Постійне пересування на візочку і великі фізичні навантаження під час в’язання, вишивання та іншого рукоділля стали причиною нової хвороби – сколіозу хребта. Коли приїхала мама, я розповіла їй про погіршення здоров’я.
- Дочко, ти писати-читати вмієш. На ноги так і не стала. Навіщо тобі навчання? У тебе немає ніякої перспективи. Я хочу тебе забрати додому.
- Ні, думаю, треба ще потерпіти рік і отримати атестат. А далі буде видно. Мені 17 років, мій зріст – 1 метр, я виглядаю на десяти-дванадцятирічну дівчинку, тому розумію, що перспективи далі навчатись у мене немає.
- Я до тебе їхала два дні. Спочатку потягом, а потім летіла вертольотом через Дніпро.
- Розумію, що ти вже втомилась і в тебе нема віри в якісь зміни. Моя приреченість уже всім відома. Якщо тобі буде нестерпно тяжко, я після закінчення інтернату залишуся в будинку для пристарілих та інвалідів.
- Я не залишу тебе. А тепер змушена повертатися додому. Ти вже доросла, то вирішуй сама, чи потрібне тобі подальше навчання, - із такими словами мама залишила мене.
І я вже не знала, чи є хтось, хто міг би мені допомогти.
Ми дочекалися випускного. Дівчата пошили собі випускні плаття, зробили гарні зачіски. І в наших очах радість була змішана з невимовною тугою: ми повинні піти в доросле життя та майже не знайомий нам світ.
Час прощання
- Аня, я вже їду додому.
- Тобі дуже пощастило. А ось мене відправляють в будинок пристарілих. Мої рідні відмовились забирати мене додому.
- Я буду писати тобі листи.
- Не розумію, для чого мені далі життя?
Я не знала, як можу потішити свою подругу, тому ми просто мовчки ковтали сльози, які чомусь були гіркими. До нас підійшла няня, вона теж заплакала.
У Ані була тяжка форма м’язової дистрофії. Її сім’я складалася із семи братів і сестер, четверо з них теж страждали на м’язову дистрофію. Анине тіло було настільки вимучене хворобою, що навіть звиклі до подібних проблем няні не могли без жалю дивитися на неї. Через рік вона померла на свій день народження, їй виповнилось 18 років. Її сестра розповідала, що Аня померла дуже тихо, притискаючи до грудей подаровану сестричкою ляльку і вітальну листівку, яку я надіслала своїй кращій подрузі. Залишивши цю нелегку земну подорож, вона нікому не завдала клопоту, бо завжди була мирною, доброю і терплячою дівчинкою.
Від тяжких вроджених вад та недогляду лікарів, недбалого ставлення до потреб дітей у дитячому будинку вмирало щонайменше десять дітей на рік.
(Продовження у наступного тижня)
Редакція щиро дякує авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для друку нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вміння зібратися із силами і йти до здійснення заповітних мрій та досягнення цілей. Отож номер картки в Ощадбанку на ім’я Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”.
Коментарі