Мій перший виклик хворобі
Уроки фізкультури не були для мене цікавими, бо я була кволою і за багато років пересування на інвалідному візку мої м’язи ослабли, почав розвиватися сколіоз хребта. Новий учитель фізкультури став моїм помічником у подоланні фізичних вад.
- Що ниєш?! Хапайся за перекладину і тримай себе у висячому положенні до того часу, поки руки не почнуть німіти.
- Боюся, а як впаду?
- Ні, ти не впадеш, бо знаєш, що тобі цього робити не можна.
- Слабачка, ти протрималася всього шість хвилин!
- Завтра я підніму тебе вище, і ти не зможеш сама опуститися. Так ти з часом розвинеш м’язи спини, підтягнеш хребет і зміцниш руки. А вони тобі потрібні, щоб рухатись самостійно і назавжди залишити візок.
- Це неможливо, у мене дуже слабкі ноги. Вони у мене наче холодець. Коли я на них стаю, то вони рухаються в усі боки.
- Добре, не все так скоро. Я покличу масажиста, нехай вона спробує позайматися з твоїми ногами. Ти головне не залишай заняття – і піднімешся!
- Я в будь якому разі підіймуся! Мені це дуже потрібно.
Було дуже важко привчити себе до занять, усе ж через декілька місяців я побачила результат. Мої ноги стали більш слухняними, а руки – міцнішими.
Закриття дитячого будинку
За чотири роки перебування в дитячому будинку я встигла з багатьма потоваришувати настільки міцно, що не могла себе уявити окремо від друзів. Наш дитячий будинок вирішили закрити через непридатність. Основною причиною ж стало те, що директор побив дівчину-випускницю. Справу взялася розслідувати міліція, а пізніше прибула слідча комісія. Коли ж перевірили наш будинок, то виявили, що він не придатний для такої категорії дітей. Умови цього будинку дійсно не відповідали вимогам. Чиновники не захотіли покращувати умови проживання дітей-інвалідів і сиріт, у яких дійсно не було теплої води на поверхах, не було ліфта, тож няні носили дітей між поверхами на покривалах, дехто повзав самотужки. Крім того, ми страждали від педикульозу, корости та інших інфекційних захворювань, купали нерухомих дітей два рази на місяць, іноді не змінюючи воду по двох і трьох. Ті, від кого залежали умови нашого проживання, продовжували жити комуністичними ідеями на зразок: «Молодим вєздє у нас дорога...» А для самих дітей головне було те, що ми були однією сім’єю, кожен зі 120 дітей знав один одного, ми звикли до вчителів, вихователів, нянь... Нас почали готувати до відправки в інші заклади, і нікого не цікавили наші бажання. Ми опинились у різних куточках України. Прощаючись, ми обіцяли писати одне одному листи, обіцяли, що будемо пам’ятати всіх тих, хто став для нас сім’єю. Як складеться наше подальше життя? Про це ніхто не знав. Чи будемо ми пам’ятати своїх друзів, учителів, вихователів? Що скажемо одне одному при зустрічі? Усе це попереду. А сьогодні був час прощатися.
Невідомий південь
Потяг мчав мене в інший кінець України. За вікном пропливали ліси, пожовтілі засіяні поля, вокзали з написами на стінах і розкиданим сміттям, обдерті старі будиночки іноді змінювались величними колонами вокзальних споруд, пам’ятників, комуністичних лозунгів та інших написів з назвами малих і великих станцій.
Вночі мені приснився сон, що я бігаю своїми ногами, а моя сестричка просить, щоб я ще швидше бігла; я прискорюю біг, зачіплююсь за свою дитячу колиску, падаю – і все закінчується переломом. Прокинулась я з великим бажанням більше ніколи не потрапляти до лікарні. Визирнувши у вікно, я помітила, що дерева ніби зникли, пекуче сонце спалило зелену траву і подекуди виднілись лише чагарники та безмежні сухі поля.
Спекотна Херсонщина зустріла нас свіжим вітром з Дніпрової води. На пристані я з цікавістю дивилась, як швартуються катери, як б’ються хвилі: усе це було для мене незнайомим та чужим. Таке ж відчуття з’явилось, коли я прибула в дитячий будинок. Зустрічали нас не дуже привітно. Через новоприбулих дитячий будинок був переповнений, і це додавало зайвих клопотів учителям та вихователям. Пізніше кожна дитина пройшла через психоневрологічну комісію і за її результатами сформували класи. Та найбільш жахливим було те, що багато з привезених дітей відправили в заклади для психічно хворих. Ми відчули справжнє гоніння з боку місцевих вихователів та дітей.
(Продовження у наступного тижня)
Редакція щиро дякує авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для друку нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вміння зібратися із силами і йти до здійснення заповітних мрій та досягнення цілей. Отож номер картки в Ощадбанку на ім’я Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”.
Коментарі