Світанок
На випускний вечір (1985 рік) батьки приїхали тільки до трьох учнів, усі інші не мали родини. Сидячи на інвалідних візочках біля дзеркала, ми робили одна одній зачіски. Майже кожна дівчина власноруч пошила собі випускне плаття. Я помітила, що в моє життя прийшла весна. Молодість розквітла в моєму серці і в моїй душі. Моє ж тіло було змучене безліччю переломів та операцій. Хотілось бути стрункою, привабливою, але очі бачили інше, тому я відводила погляд, коли помічала тяжкі вади в тілі. Через часті переломи кісток у мене з’явились численні деформації ніг та хребта.
Після святкової вечері ми відправились до річки зустрічати світанок. Подорож була нелегкою: нам доводилось майже тягнути одне одного по піщаній дорозі. Нарешті ми почули плескіт води, яку осяяли перші промені сонця. Що відчував кожен із нас? Про це важко сказати. Ніхто не бентежився, не панікував, не гордився перед іншими кращими можливостями чи успіхами. Ми просто милувалися барвами природи, що виблискували в теплих хвилях спокійної річкової течії. Про ранок нагадував густий туман, що простелявся вдалечінь. Ми довго розмовляли на різні теми. Кожен з випускників уже знав, де пройде його юність, а, можливо, і життя. Юнаки та дівчата на інвалідних візочках опинились у складному становищі, адже жоден навчальний заклад на той час не приймав інвалідів першої групи. Ті знання, які отримали в інтернаті, вони зможуть вдосконалити тільки самотужки. Безперечно, більшість із нас уже опанували техніку вишивання, в’язання та іншу ручну роботу. На перших порах це буде хоч якоюсь підтримкою. На той час існувало декілька спеціалізованих навчальних закладів для інвалідів другої та третьої груп, де вони могли опанувати деякі види професій. Про вищу освіту годі було й думати: «країна чудес» не мала потреби в таких молодих фахівцях. Але найскладніше було тим, хто самостійно не пересувався і не мав родини. Для них була одна дорога – будинок для пристарілих та інвалідів, де вони проведуть залишок свого життя.
Ми з мамою повертались додому. Дорога до автобусної зупинки видалась мені занадто довгою і тяжкою. Можливо, тому, що валіза, візочок і сімнадцятирічна дівчина на руках у мами – ноша нелегка. Через це мати часто зупинялася, ставила мене, щоб відпочити, і далі продовжувала свій шлях. Вона постійно запитувала мене, чому я така сумна. Я мовчала, розмова не клеїлась. Я розуміла, що шансів на реалізацію своєї мрії у мене немає і я приречена назавжди залишитись у сільській хаті й чекати, щоб хтось подав шматок хліба.
Ось уже позаду дитячий будинок. Усе вже лише у спогадах. Чи могла я назвати своє дитинство щасливим? Напевно, так, бо воно в мене відбулося, хоча деякі мої друзі не дочекалися юності й у них вже не буде ні завтрашнього дня, ні сьогоднішніх мрій.
Швидкі переміни
Після закінчення навчання у дитячому будинку ми з мамою відправилися в Одесу на протезний завод. Один із лікарів виготовив спеціальне ортопедичне взуття, яке дало мені змогу встати з візочка і самостійно пересуватись. Ця подія в моєму житті змінила все, і незадовго я вже стрибала на милицях, мов кізка, радіючи своїм ортопедичним черевикам більше, ніж радіють модельним туфлям розбещені красуні на французькому подіумі. Гуляючи Одесою, ми подолали 200 бульварних сходинок та скупалися в лагідних хвилях Чорного моря, яке вразило нас безмежним простором та гучним плескотом хвиль.
Слава Богу, що він пам’ятає про нас і не залишає в тяжку хвилину! Сьогодні я розумію: це Небесний Отець через цього лікаря потурбувався про мене, змінивши моє життя на краще. Мені нелегко було тримати себе у вертикальному положенні, та все ж я швидко адаптувалась і звикла до нового способу пересування. Уже через місяць я могла обслуговувати себе майже самостійно. Тренування і постійне виконання фізичних вправ допомогли мені засвоїти все те, чого дитина вчиться в трирічному віці. Це стосувалось не тільки мого фізичного стану, адже й психологічно я була не готова жити з фізично здоровими людьми. Мені довелось подолати чимало бар’єрів, і найбільше це стосувалось того, що я не могла змиритися зі своєю неповноцінністю. Я не могла звикнути до того, як дражнять мене діти, називаючи то бабусею, то дівчинкою, то гномом. Нелегким було і те, що я не могла дістати до вимикачів світла, білетних кас, прилавків багатьох магазинів, бо мій зріст сягав не більше метра. Постійна залежність від інших та проживання в закладах закритого типу привели до того, що я, маючи нормальний психічний розвиток, була неспроможна до елементарних самостійних дій. Попри все, мені довелось подолати ці бар’єри і поволі я ставала все більш самовпевненою.
(Продовження у наступного тижня)
Редакція щиро дякує авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для друку нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вміння зібратися із силами і йти до здійснення заповітних мрій та досягнення цілей. Отож номер картки в Ощадбанку на ім’я Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”.
Коментарі