Шлях до одужання
Мрію про кар’єру піаністки мені довелось забути, але надію ходити своїми ногами я не залишила. Сказавши собі, що я піднімусь на ноги, почала свою боротьбу зі всіма написами і приписами, що віщували лікарі. Мене виписали з лікарні без жодних ознак покращення, я була змучена, проте раділа, що живу і нарешті за два роки вперше побуваю на вулиці.
Вдома, обклавшись книгами, я шукала відповідь на багато питань щодо життєвих проблем інвалідів. На жаль, ні книги, ні оточуючі відповіді не давали. Коло моїх друзів було невеликим, до того ж вони відвідували мене дуже рідко. Я мала багато часу, щоб поміркувати про життя наодинці, можливо, з тієї причини у мене швидко формувались далеко не дитячі погляди на оточуючий світ.
Пройде час, і я отримаю подарунок Неба – Книгу Життя, в якій знайду відповіді на безліч моїх запитань. А поки що переді мною – життя з багатьма невідомими. Хто дає людині долю? Навіщо вона приходить в цей світ? Чому так багато людей страждають через фізичні вади? Чи було трагедією те, що я прийшла в цей світ обмеженою фізично, але з необмеженою свободою душі і бажанням бути повноцінно щасливою? Все це ще боляче тривожило мою душу.
Бюрократи
То була осінь. Двері на вулицю були зачинені. «Може, скоро прийде сестра зі школи», - подумала я і шмигнула з підвіконника на ліжко. Натягнувши подерті на колінах штанці, я опустилась на підлогу і швиденько підповзла до дверей. Ось і ключ на столі! Підставивши стілець, взяла ключ і відчинила двері. Свіже повітря повіяло трохи холодом. Та нестримне бажання опинитися на вулиці було набагато більшим. Я підповзла до воріт. Мене помітила сусідка і почала кликати мою матір.
- Не озивається ніхто, - злякано сказала вона.
- А ти що сама вдома?
- Так, а що?
- Бідне дитя, а з колін аж кров дзюрчить! Візочка у тебе немає?
- Ні, а навіщо він мені, я і так добре повзаю, он бачите як, - і я хутко перебирала колінцями по засипаному щебенем подвір’ю.
При всій моїй обмеженості в спілкуванні і русі мене ще й зачиняли саму в хаті, де я годинами чекала на повернення брата чи сестри зі школи. Іноді я сиділа перед дзеркалом, кривляючись, нібито розмовляла з подругою та розповідала їй про свої мрії. Я також гралася з ляльками та до болю мучила свого улюбленого Мурка. Граючись, згадувала всі ті болі, що довелось перенести за два роки перебування в лікарні. При всьому тому в мене не було жодного засобу для пересування і мені доводилося просто повзати по підлозі, а не раз – і голими колінцями по вулиці. Сусіди, дивлячись на це, лаялися з матір’ю, що та погано мене глядить, бо у мене завжди були протерті колготи на колінах, а іноді просто коліна кровоточили. Я не соромилась, бо була ще дитиною, виповзала просто на дорогу та чекала, щоб на мене хтось звернув увагу. Перехожі деколи брали мене на руки та заносили до хати. Діти дражнили мене калікою, а я, плачучи, підповзала до матері, щоб поскаржитись. Сусідські дітлахи іноді приходили до мене додому, і ми гралися з ними в піжмурки, а потім я любила їм розповідати якісь історії з книжок, та через мою інвалідність вони швидко втікали від мене. Коли приходила сестра зі школи, то клала мене у великий дитячий візочок, накривала пелюшкою, щоб ніхто не помітив, що я вже не маленьке дитя. При цьому вона забороняла мені висовуватись, і в такий спосіб ми гуляли з нею сільськими вуличками.
Одного зимового вечора мама зайшла до хати розхвильована.
- Уявляєш, дитино, директор школи сказав, що вчителі відмовляються тебе навчати на дому. До цього часу я то на дитячому візочку, то на санчатах до школи тебе возила, а що тепер – не знаю. Візочка в соцзахисті не дають, а ти ж у мене вже величенька, по хаті повзаєш, як собача. Що мені з тобою робити? Тобі ж уже десятий рік минув...
- А давай ти мене в інтернат відвезеш, тобі буде легше: тато від нас пішов, ти змушена ходити на роботу, а я постійно сама вдома.
- А як же ти без мене справлятимешся?
- Я вже не маленька, звикну. До того ж мрія в мене є одна, я її нікому не розповім, аж поки не здійсниться.
Наступного разу мама прийшла знову засмучена.
- Я їздила в район, та ці бюрократи сидять в кріслі і рукою не хочуть поворухнути, щоб нам допомогти. Начальник сказав, що таких інтернатів немає, вірніше є, тільки для психічно хворих, а для дітей-інвалідів без розумових відхилень немає…
- Та він не знає, або ж знати не хоче. Краще сходи до директора школи, нехай дасть запит у Міністерство освіти.
- Так і зроблю.
Ми чекали на путівку півроку. За цей час учитель сільської школи жодного разу мене не відвідав, і я почала думати, що моє навчання залишиться на рівні початкової школи…
(Продовження у наступного тижня)
Редакція щиро дякує авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для друку нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вміння зібратися із силами і йти до досягнення заповітних мрій і цілей. Отож номер картки в Ощадбанку на ім’я Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”
Коментарі