Валентина Міньковська «Диригент мого життя»

Публікації

Валентина Міньковська «Диригент мого життя»
Валентина Міньковська «Диригент мого життя»

Шлях до одужання

Мрію про кар’єру піаністки мені довелось забути, але надію ходити своїми ногами я не залишила. Сказавши собі, що я піднімусь на ноги, почала свою боротьбу зі всіма написами і приписами, що віщували лікарі. Мене виписали з лікарні без жодних ознак покращення, я була змучена, проте раділа, що живу і нарешті за два роки вперше побуваю на вулиці.
Вдома, обклавшись книгами, я шукала відповідь на багато питань щодо життєвих проблем інвалідів. На жаль, ні книги, ні оточуючі відповіді не давали. Коло моїх друзів було невеликим, до того ж вони відвідували мене дуже рідко. Я мала багато часу, щоб поміркувати про життя наодинці, можливо, з тієї причини у мене швидко формувались далеко не дитячі погляди на оточуючий світ.
Пройде час, і я отримаю подарунок Неба – Книгу Життя, в якій знайду відповіді на безліч моїх запитань. А поки що переді мною – життя з багатьма невідомими. Хто дає людині долю? Навіщо вона приходить в цей світ? Чому так багато людей страждають через фізичні вади? Чи було трагедією те, що я прийшла в цей світ обмеженою фізично, але з необмеженою свободою душі і бажанням бути повноцінно щасливою? Все це ще боляче тривожило мою душу.

Бюрократи

То була осінь. Двері на вулицю були зачинені. «Може, скоро прийде сестра зі школи», - подумала я і шмигнула з підвіконника на ліжко. Натягнувши подерті на колінах штанці, я опустилась на підлогу і швиденько підповзла до дверей. Ось і ключ на столі! Підставивши стілець, взяла ключ і відчинила двері. Свіже повітря повіяло трохи холодом. Та нестримне бажання опинитися на вулиці було набагато більшим. Я підповзла до воріт. Мене помітила сусідка і почала кликати  мою матір.
- Не озивається ніхто, - злякано сказала вона.
- А ти що сама вдома?
- Так, а що?
- Бідне дитя, а з колін аж кров дзюрчить! Візочка у тебе немає?
 - Ні, а навіщо він мені, я і так добре повзаю, он бачите як, - і я хутко перебирала колінцями по засипаному щебенем подвір’ю.
При всій моїй обмеженості в спілкуванні і русі мене ще й зачиняли саму в хаті, де я годинами чекала на повернення брата чи сестри зі школи. Іноді я сиділа перед дзеркалом, кривляючись, нібито розмовляла з подругою та розповідала їй про свої мрії. Я також гралася з ляльками та до болю мучила свого улюбленого Мурка. Граючись, згадувала всі ті болі, що довелось перенести за два роки перебування в лікарні. При всьому тому в мене не було жодного засобу для пересування і мені доводилося просто повзати по підлозі, а не раз – і голими колінцями по вулиці. Сусіди, дивлячись на це, лаялися з матір’ю, що та погано мене глядить, бо у мене завжди були протерті колготи на колінах, а іноді просто коліна кровоточили. Я не соромилась, бо була ще дитиною, виповзала просто на дорогу та чекала, щоб на мене хтось звернув увагу. Перехожі деколи брали мене на руки та заносили до хати. Діти дражнили мене калікою, а я, плачучи, підповзала до матері, щоб поскаржитись. Сусідські дітлахи іноді приходили до мене додому, і ми гралися з ними в піжмурки, а потім я любила їм розповідати якісь історії з книжок, та через мою інвалідність вони швидко втікали від мене. Коли приходила сестра зі школи, то клала мене у великий дитячий візочок, накривала пелюшкою, щоб ніхто не помітив, що я вже не маленьке дитя. При цьому вона забороняла мені висовуватись, і в такий спосіб ми гуляли з нею сільськими вуличками.
Одного зимового вечора мама зайшла до хати розхвильована.
- Уявляєш, дитино, директор школи сказав, що вчителі відмовляються тебе навчати на дому. До цього часу я то на дитячому візочку, то на санчатах до школи тебе возила, а що тепер – не знаю. Візочка в соцзахисті не дають, а ти ж у мене вже величенька, по хаті повзаєш, як собача. Що мені з тобою робити? Тобі ж уже десятий рік минув...
- А давай ти мене в інтернат відвезеш, тобі буде легше: тато від нас пішов, ти змушена ходити на роботу, а я постійно сама вдома.
- А як же ти без мене справлятимешся?
- Я вже не маленька, звикну. До того ж мрія в мене є одна, я її нікому не розповім, аж поки не здійсниться.
Наступного разу мама прийшла знову засмучена.
- Я їздила в район, та ці бюрократи сидять в кріслі і рукою не хочуть поворухнути, щоб нам допомогти. Начальник сказав, що таких інтернатів немає, вірніше є, тільки для психічно хворих, а для дітей-інвалідів без розумових відхилень немає…
- Та він не знає, або ж знати не хоче. Краще сходи до директора школи, нехай дасть запит у Міністерство освіти.
- Так і зроблю.
Ми чекали на путівку півроку. За цей час учитель сільської школи жодного разу мене не відвідав, і я почала думати, що моє навчання залишиться на рівні початкової школи…
(Продовження у наступного тижня)
Редакція щиро дякує авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для друку нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вміння зібратися із силами і йти до досягнення заповітних мрій і цілей. Отож номер картки в Ощадбанку на ім’я Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: