Валентина Міньковська «Диригент мого життя»

Публікації

Валентина Міньковська «Диригент мого життя»
Валентина Міньковська «Диригент мого життя»

Дитина з кришталевими кістками

- Ось бачиш це велике яблуко? Якщо ти його подужаєш з’їсти, то неодмінно станеш здоровою, - порадила мені одна з пасажирок, що сиділа поряд.
- Авжеж з’їм! - весело вигукнула я. 
І хоч мене вже нудило, та я їла, бо думала, що дорослі ніколи не обдурюють.
Після повернення додому батьки радили мені бути обережнішою в рухах, а я, як зазвичай діти в такому віці, частенько забувала про небезпеку, до того ж, маючи досить непосидючу вдачу, була непомірно рухливою. Нагадування про обережність діяли на мене ненадовго, дитяча свідомість бажала якнайбільше руху, а хворе тіло все більше від цього страждало. 
Іноді навіть самі лікарі були байдужими до моєї хвороби, і через це траплялись різні казуси: наприклад, накладання гіпсу без вати. Оскільки тіло не дихало, то через декілька днів я кричала несамовито. Тоді мама знімала гіпс, нарікаючи на долю та нікчемних лікарів, які замість допомоги додавали нам ще більших страждань. Іноді недогляд лікарів призводив до того, що кістки взагалі не зростались через неправильно поставлену витяжку. П’ятдесят переломів кісток за п’ять років мого дитинства! Така сумна статистика вражала навіть самих лікарів. Мені не хотілося, щоб інші страждали через мою хворобу, тому терпіла свій біль по-дорослому. Поламавши руку чи ногу, я тихенько лягала в ліжко, зціплювала зуби і терпіла скільки могла, поки мама знову відвозила мене до лікарні. Там вкотре замуровували в гіпс, як мумію. Не маючи можливості самостійно поворухнутись, я з нетерпінням очікувала свого звільнення. Попри все, у мені була якась надзвичайна сила до життя і бажання боротися з хворобою, чого б це не коштувало. Іноді уривалось і мамине залізне терпіння. Одного разу вона просто відвезла мене до лікарні та написала відмову від своєї дитини. Приїхавши додому, вона не знаходила собі місця і розповіла про все моїй бабусі. Потім швидко повернулась до лікарні, її довго не пускали до мене, і вона без дозволу зайшла в палату. Я лежала, прив’язана до спинки ліжечка і тихенько плакала. Після цього я все частіше почала думати, що колись я залишуся без родини.
Одного дня до нас завітала сільська вчителька, яка запропонувала мамі зарахувати мене до першого класу. Ми були дуже здивовані цим, бо нами в селі ніколи ніхто не цікавився. Вона дістала якісь папери і записала моє прізвище. Потім вони з мамою про щось довго розмовляли, і вона сказала, що чекатиме мене першого вересня. І хоча я невимовно зраділа, що буду навчатись разом з іншими дітками в школі, та ще не знала, що подальші два роки проведу в лікарні... На той час життя в сім’ї було нестерпним, і мені краще було знаходитися в лікарні, ніж бачити незгоди між батьками. У мене була дитяча мрія – стати піаністкою, але понад усе хотілось бігати по вулиці з дітьми, гратися, стрибати і бути, як усі…

Шлях до одужання

Науково-дослідний інститут ортопедії і травматології став для мами єдиним шляхом до мого одужання. На жаль, нам неодноразово відмовляли в лікуванні, та одного разу пощастило – лікарі дали згоду і мене поклали на обстеження.
Величезні брудні вікна, тяжкі дерев’яні двері, тумбочки з тарганами, що ділили зі мною передачі, а головне – лікарняне ліжко, в якому треба було тільки лежати, стали для мене страшним монстром, який захопив мою останню свободу. До того ж я залишилась без мами серед таких же невдах, як і сама, що постійно тремтіли і лякались усіх тих екзекуцій, які називались процедурами. Протягом двох років у цьому невеселому закладі я раділа, посміхалась, співала пісень, вчилась читати та писати. Зі мною займалась добродушна старенька вчителька, яка захоплювалась моєю пам’яттю і називала мене дитиною-феноменом. А я мріяла про одужання, хоч саме там помітила не тільки жорстокість своєї хвороби, яка невблаганно прогресувала в моєму змученому дитячому тілі, але і байдужість людей в білих халатах. Вони довго обстежували мене, оглядали мої ноги, і жоден з них не міг конкретно сказати, що можна зробити з ними. Вони так часто ламались, що були подібні на кривульку. Через такі деформації неможливо було навіть носити звичайне взуття. Звісно, крім експериментального інтересу, ніхто мною не цікавився, а подивитись на мої ноги приходило безліч студентів та інтернів. Накладання на ноги апаратів Єлізарова не дали жодного позитивного результату. Моя мати, проста сільська жінка, не мала чим заплатити за лікування. Тому, ймовірно, через рідкісне захворювання наді мною проводили експерименти. Насправді все це не зламало мого бажання ходити. Під час консультативного обходу головний лікар пояснював практикантам подальший розвиток мого захворювання. Зі всього почутого найстрашнішим було те, що я залишусь інвалідом на все життя і мій зріст у дорослому віці буде на рівні не більш як один метр.
Продовження у наступного тижня

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: