Дуже часто серед нас живуть люди, які на вигляд здаються простими і непримітними, але у їхній душі є великий талант. Недаремно хтось із мудреців сказав, що доля випробовує талановитих людей на міцність. Непростою була доля у жителя нашого міста Володимира - Альберта Новикова, який уже відійшов у Вічність, проте по собі він залишив змістовну поезію.
Бути справжнім поетом – непросто, адже, як писала Ліна Костенко «ще не було епохи для поетів, але були поети для епох». Поет, який мовить правду про помилки влади, буде її ворогом. Але доречно згадати міркування Лесі Українки, що «не поет, хто забуває про страшні народні рани…»
У Володимирі жив свого часу чоловік, який умів посіяти добре зерно у душах інших. Звали його Альберт Новиков. Біографічні відомості про нього досить скупі. Зі слів його товариша Володимира Тулупова, ми дізналися, що Альберт народився у Німеччині у сім’ї військового, росіянин за походженням. Дитячі та юнацькі роки літератора минули у Володимирі-Волинському. Навчався у середній школі №6, виявив неабиякі здібності до математики. Став студентом Львівського політехнічного інституту, писав вірші. Приїхавши на канікули до Володимира вже першокурсником, довірився своїй шкільній вчительці і прочитав їй кілька власних віршів. Окрім ліричних поезій, серед них були й вірші, у яких хлопець гостро критикував радянську тоталітарну систему («И в термоядерной гиене сгорит Багряная Жена, и враг людей и всей Вселенной, с багряным ликом сатана»). Учителька донесла про ці вірші та їх автора у КДБ. Так для Альберта розпочалася його власна Голгофа, яка тривала сім років у таборах для політичних в’язнів. Цей час був не лише фізично, а й морально важким для поета: часто в’язні сумління сиділи разом із кримінальними злочинцями.
Але саме в ув’язненні Альберт Афанасійович ґрунтовно збагатив свої знання: він багато читав, вивчав твори російських і зарубіжних філософів, яких цитував у бесідах з однодумцями. Там же спілкувався з технічною інтелігенцією – професорами вишів, яких спіткала така ж арештантська доля.
Після звільнення Альберт працював вантажником на Володимиир-Волинській меблевій фабриці. Новиков спілкувався з такими знаними російськими дисидентами як Борис Сосновський (проживає за кордоном) та Валентин Соколов.
Як не намагалася тоталітарна система, однак не змогла духовно зламати цього сміливого і принципового чоловіка. Після ув’язнення Альберт не хотів публікуватися ані в місцевій, ані в республіканській пресі. Та й душу свою відкривав не всім, бо один раз уже зрадили (як не згадати слова Ліни Костенко: «Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки»).
Альберта Афанасійовича пам’ятають як різнобічного інтелектуала, він досконало знав поезію Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої. Був майстерним шахістом, людиною віруючою, хоча не адептом конкретної церкви, а радше прихильником ідей Миколи Бердяєва і Льва Толстого. Життя творчих людей нерідко складається трагічно. Не оминула ця доля і Новикова. Йому довелося часто жити впроголодь у квартирі, що не опалювалася…
Альберт Новиков помер 12 січня 2003 року. Завдяки піклуванню його колеги Володимира Тулупова, журналістки Надії Замриги та благодійників побачила світ невелика збірка його поезій «И тоска моя, и печаль…»
Професійні, високодуховні твори Новикова, без перебільшення, ще багато літ будуть озиватися у серцях людей, які розуміють могутність поетичного слова. У його віршах – і оспівування величного кохання до жінки, і міркування над злободенними проблемами 21 століття: бездуховністю, культом споживацтва, жорстокістю і байдужістю.
У фондах Володимир-Волинського історичного музею зберігаються матеріали з архіву Волинського обласного управління СБУ, які висвітлюють процес допиту Альберта Новикова і детально описують обвинувачення, які йому висувалися як борцю з тоталітарною системою.
Поет і вільнодумець Альберт Новиков прожив складне життя. Він міг би ще багато зробити для розвитку культури і просвітництва, але у злиднях, забутий усіма відійшов у вічність. Його пісня залишилася недоспіваною. Але його душа промовляє до нас у віршах, які спонукають кожного замислитися над сенсом свого життя на Землі.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею.
Коментарі