А свою кохану він знайшов через соцмережу, і їхня зустріч стала доленосною.
З дитинства мріяв стати священником
Коли заходиш під святі куполи храму Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії, відразу зустрічаєш утаємничений сумний погляд Богородиці. Найвеличніша Мати на Землі благословляє кожну людину, яка потребує підтримки, духовної допомоги, заспокоєння. Отож не дивно, що образ жінки-матері у надзвичайній пошані у цьому храмі, особливо тепер, коли на плечі українських матерів лягли великі випробування у зв’язку з російською агресією. Жінки обслуговують храм, дають свої слушні поради, готують передачі українським воїнам, моляться за них зі щирими сльозами на очах. Саме сюди, в цю церкву доля привела молодого отця Тараса Чеха.
Як і його наставник отець Євген Рябець, отець Тарас є уродженцем Яворівського району Львівської області. Народився він 1998 року в селі Наконечне 1. Дитинство пройшло так, як майже в кожної сільської дитини: допомагав батькам по господарству, доглядав менших сестер тощо. Оскільки батьки Орест Іванович та Оксана Семенівна були глибоко віруючими людьми, Тарас відвідував церкву. А через деякий час, коли уважно прослухав службу Божу, раптом усвідомив, що хоче стати священником. У той час священника, який служив у місцевому храмі Успіння Пресвятої Богородиці, звали отцем Євгеном (Балясом). Він помітив, що хлопчина тягнеться до Бога, і запропонував допомагати у вівтарі. Тарасові тоді було 6 років. Спочатку він став просто прислуговувати у вівтарі, а незабаром відчув вплив незбагненної Вищої духовної сили, і мрія стати священником уже не покидала його.
- Мені здавалося, що священник уособлює в собі якусь надзвичайну благодатну силу. Та, мабуть, це була воля Бога, - ділиться отець Тарас.
Проте перед ним відкривалися й інші шляхи в житті. Хлопчина відвідував музичну школу і грав на баяні, захоплювався аудіоапаратурою, вивчав електрику. Потяг до електрики успадкував від батька. Навіть пізніше закінчив курси електрика в Європі і працював разом із батьком за кордоном у цій сфері. Однак Бог покликав Тараса на стезю служіння Йому і людям. Батьки дуже зраділи, хоч усвідомлювали, що син ступив на нелегкий, але шляхетний шлях служіння Богу і людям.
Закінчивши 9-й клас місцевої школи, Тарас попросив настоятеля церкви дати йому рекомендацію для вступу до Волинської духовної семінарії. Це був 2013 рік. Зовсім юний слухач успішно склав вступні іспити, і його прийняли на навчання. Тарас жив у духовному закладі та одночасно відвідував вечірню школу.
«Висвятився на священника завдяки Богу»
У кожної людини бувають в житті моменти, коли доля наче робить крен, і тоді все складається не так, як бажалося. Так трапилося і в Тараса. За сімейними обставинами він узяв академічну відпустку у Волинській православній богословській академії (раніше Волинська духовна семінарія). В цей час тривали активні бойові дії на сході України. Першим поривом молодої людини було бажання поїхати у Волноваху і наближати мир в Україні, хоча він понад усе прагнув стати священником. Тому Тарас молився Богу і просив Його, щоб послав побожну дружину, яка буде його долею і з якою вони будуть разом служити Богу, молитися і досягати вінця слави. Бог почув ці молитви і приготував Тарасові доленосну зустріч. Якось у соцмережі він познайомився з дівчиною на ім’я Іоанна і призначив їй зустріч. Вони зустрілися біля знаменитого оперного театру у Львові. Виявилося, що у соцмережі дівчина сплутала свого друга і помилково натрапила саме на героя нашої розповіді. Та невеличка прикрість компенсувалася тим, що молоді люди покохали одне одного. Саме Іоанна відмовила Тараса від поїздки на схід.
Дівчина навчалася у Національному університеті «Львівська політехніка», освоювала професію архітектора. Приємним було й те, що вона виявилася донькою священника, який служив у місті Володимирі-Волинському. Гадаю, читач здогадався, що це отець Євген Рябець.
Після одруження у 2019 році Тарас із великою радістю та очікуванням рукоположився на диякона і священника, а в 2020 – продовжив навчання після академічної відпустки і закінчив Волинську православну богословську академію.
- Допоміг у священстві мій батько-тесть отець Євген. Саме завдяки його священничому досвіду, мені легко вдалось рукоположитись на священника. Він навчав, направляв, підказував, радив, - пригадує отець Тарас. – Згодом, для кращого духовного збагачення, саморозвитку і священничої мудрості я вирішив поїхати у Свято-Феодосіївський ставропігійний чоловічий монастир у Києві, в якому настоятелем є архімандрит Макарій (Папіш). Я вдячний Господу за те, що Він послав мене на служіння у Володимир у храм Св. мцц. Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії, де є настоятелем отець Євген, який продовжує ділитися своєю священничою мудрістю зі мною. Тепер я поряд зі своїм батьком за одним престолом звершую служіння Богу.
Молоде подружжя Бог благословив двома синочками – Макарієм та Іларіоном. Одночасно обдарував молодого священника ще одним світлим християнським почуттям – любов’ю до дітей. Отець Тарас викладає у недільній школі, що діє при храмі Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Займається він із дітьми підліткового віку.
Отець Тарас добре розуміє непростий і водночас цікавий світ теперішнього юного покоління, а тому йому подобається готувати відповіді й пояснювати дітям те, про що вони далеко не завжди запитують у своїх батьків. Наразі заняття у недільній школі із зрозумілої причини призупинені, але вихованці отця Тараса з нетерпінням чекають нових духовних зустрічей і повчальних розмов.
Звичайно, є в отця Тараса і свої захоплення. Вільний час він присвячує музиці, грі на баяні, українській пісні, любить радіоапаратуру. До речі, сестри священника стали музикантками. Одна з них – бандуристка та оперна співачка.
«Пісню «Журавлі» я вперше заспівав своїй мамі з нагоди її 50-річчя»
Духовність нерозривна з національною культурою народу. Українські пісні завжди оспівують християнські риси українців: відданість Батьківщині, щире подружнє кохання, любов до природи і велику пошану до матері. Отож не тільки мудрий священник, а і справжній патріот отець Євген Рябець запровадив у храмі традицію: у День матері після проповіді дарувати жінкам-матерям задушевну «Пісню про рушник», «Чорнобривці» тощо. Цього року випала нагода з проповіддю після служби до прихожан звернутися отцю Тарасу. Він привітав жінок-матерів, які чекають синів із перемогою, які моляться за упокій своїх кровинок, чиї діти опинилися далеко від своїх батьків. Наслідуючи традицію, вирішив заспівати пісню, яку дуже любить і яку вперше виконав на 50-річчя своєї матусі. Коли співав своїх «Журавлів», люди плакали. Пісня зворушила всіх.
- У 2013 році в семінарії доля звела мене з людиною, яка стала хорошим другом, - розповідає отець Тарас. – Звати його Роман Гула. Він – сирота. Мама померла, коли Роман навчався у 7-му класі. Хлопчика виховувала бабуся. Якось у колі священників він почув пісню про журавлів, що глибоко вразила його сирітське серце і назавжди запала в душу. Ми стали співати вдвох, тепер співаю з батьками, із сестрами, із синами. Сьогодні, коли у країні війна, коли матері втрачають дітей, а багато діток втратили матусь, ця пісня є особливо актуальною. Журавлі уособлюють материнські душі, наш вічний незримий зв’язок із ними. Пісня присвячена не тільки матерям, які відійшли у засвіти, а й тим, які далеко від своїх дітей.
А ось і текст цієї зворушливої пісні.
Я в чужині дивлюся на небо,
Десь високо летять журавлі.
Може бути, якраз вони сядуть
У моєму далекім селі.
Журавлі, мої друзі хороші,
Якщо будете в ріднім краю,
То не в службу, а в дружбу попрошу,
Розшукайте ви маму мою.
Як знайдете ви мою маму,
Як знайдете ті очі сумні,
Передайте привіт ви від мене
Журавлиною мовою їй.
Другий куплет повторюється.
А мелодію вам підкаже отець Тарас, якщо забажаєте вивчити пісню і звернетесь до нього.
Проте в моїх очах отець Тарас – це не тільки священник, а ще й молода людина, яка має своє бачення драматичних подій, що відбуваються у світі. Чи збігаються його світські погляди з духовними, з поясненнями Святого Письма?
- Я дотримуюся думки, що все має базуватися на любові. Як це не важко, але маємо молитися і за ворогів, бо так учив Ісус. Не бажати їм смерті. Зрештою ми всі смертні. Вороги наші вже зробили свій вибір і самі себе, якщо не одумаються, приведуть до певного кінця. Але ми як послідовники Христа маємо молитися за спасіння свого народу, країни, нашу перемогу, за врозуміння агресорів, щоб вони вчасно прозріли, усвідомили те, що коять, і зупинилися та відступили. А поки цього не сталося, ми маємо право і повинні себе захищати. Не схвалюю я того, щоб обзивати ворогів, називати орками і так далі. Це потім обернеться проти нас самих. Вони казатимуть, що це якісь орки проти вас воювали, а не ми. Потрібно все називати своїми іменами. І, звичайно, слід молитися за мир на всій землі. Віра в Бога та молитва мають дуже велику силу, оскільки Бог казав: «Усе, чого будете просити у молитві, віруйте, що одержите, – і буде вам так». (Мк.11:24) Бог завжди допомагає тим, хто щиро до нього молиться та покладає на нього надію.
Антоніна Булавіна, м. Володимир
Коментарі