Другий рік поспіль до Володимира приїжджає, щоб пограти і поспівати на площі Героїв, юнак. Минулого року він був сам, а цьогоріч чергувався з іншим музикантом. Ми зустрілися, щоб познайомитися з виконавцем Максимом Прокопченком і розповісти про нього.
- Змалечку я і мої брат Денис (старший за мене) та сестричка Ганна (молодша) росли на бабусиній доброті, піснях і пирогах. Родина була чималенька: у мого тата було четверо братів і сестричка. Отож як збиралися на бабусин день народження, то повна хата людей. А ще краще влітку на подвір’ї під деревами, у тіні. Такі застілля не можна було назвати гулянкою: це збиралася рідня поспілкуватися, порадіти одне за одного, поділитися новинами, привітати бабусю. Старші правили розмову, а молодші й малі слухали і прислухалися, іноді вступали у бесіду. А потім пісня звучала. Тихенько заводила бабуся, її підтримувала донька Ніна (яка, до речі, сьогодні керує фольклорним колективом у селі Хвощівка), а потім підхоплювали чоловіки та діти, - розповідає музикант.
Любив Максим такі родинні свята, до щему вони йому рідні у спогадах. А особливо подобалося співати. Усі казали, що гарно у нього виходить ця справа.
Малесеньким мама брала сина за руку і йшла співати в церковному хорі. Усе в храмі було поза межами уяви малого, а тому те, що потрапляло в око хлопчика, викликало надзвичайний інтерес: підсвічники витіюватої форми, іконостас, на якому було зображено багато святих у рамках із позолотою, престол із таємничими різноманітними предметами і велика у бронзовій оправі Біблія. Щотижня, коли потрапляв у храм, усе вивчав поглядами по-новому. Пізніше, уже як звикся, більший інтерес викликав спів. Максимові було цікаво спостерігати за дорослими жінками і чоловіками, що співали у хорі і всі видавали звуки за помахами рук однієї із жінок. Спів виходив плавним та звучним. То стихав, щоб дати можливість чути голос священника, який читав молитву і теж співав, то знову був потужним і лунким під зводами купола храму. Завжди старався Максим співати разом із дорослими в тому ж ритмі та інтонаційно правильно, хоча й не розумів, що то за такі показники правильного співу. Допомагала в цьому мама.
За своїм темпераментом Максим довго не міг сидіти на одному місці, хоча це була церква і йому дуже подобалося співати. Від малих літ до закінчення школи доводилося в храмі, поки йшла служба й у церкві були люди, і співати, і допомагати у всіх храмових справах. Свічки поставити, вийти з підсвічником під час служби у вівтар, води принести, прибрати, допомогти священнику в організації будь-яких обрядів. У церкві завжди роботи вистачало. За всі роки не тільки освоїв усі служби в храмі, але й на зубок знав служби, які відправлялися на християнські свята, а також для потреб віруючих. При необхідності міг і сам провести службу. Але для цього потрібно отримати сан священника. Хоча Максим міг ним бути, але, напевно (як він думає), його в житті чекала зовсім інша місія.
Мама Вікторія Володимирівна, яка теж професійний музикант, помітила, що малюк, хоч і по-дитячому, але старався виводити інтонації і тримати голос, тому вирішила завести Максима до музичної школи на навчання. Світ музики полонив хлопця, але не надовго. Хоча сім років, коли довелося вчитися сольфеджіо, гри на музичних інструментах (навіть ходити до мами на уроки гри на фортепіано), і були визначальними у житті Максима, але вони не могли затьмарити і справжніх хлопчачих інтересів. У місті Берездів, де і проходили шкільні роки, зміг перепробувати усе: дворовий командний футбол, захопливий туризм рідним краєм, віртуозні трюки роликових ковзанів і спорт для сміливих – бокс. Але участь у церковному хорі та музична школа сформували погляди на навколишній світ через призму музики і співу.
- Ніколи не старався стояти осторонь усіляких заходів, що пов’язані з музичним мистецтвом. Один із випадків підказав мені подальшу необхідність опанування гри на певному інструменті. Коли закінчував музичну школу, то виявилося, що в оркестрі, який існував при школі, із поважних причин був відсутній барабанщик. Мені запропонували його замінити. Я погодився. Але для цього необхідно було засвоїти уроки гри на барабанній установці, які міг отримати тільки приватно. Почав освоювати гру на барабанах і зрозумів, що надалі в Рівненському музичному училищі навчатимуся гри на ударних інструментах, - розповідає Максим.
Саме в цьому навчальному закладі розпочалася музична свобода. Це такий стан, коли граєш яку хочеш музику, маєш можливості різноманітного аранжування. І дуже важливо: ти можеш це робити зі своїми однодумцями. Так виникла ідея і була створена група «NEVER too late». Товариші Сергій, Вадим та Іван у різні періоди з Максимом об’їздили усю нашу область. Грали і співали в багатьох розважальних закладах, виступали на різноманітних святах. Звісно, що солістом і продюсером групи був Максим. Постійні тренування та репетиції дали можливість якісних виступів і хорошого рівня гри та співу на публіці. Почали з’являтися перші гроші. І хоч планів для витрат було багато, але вирішив Максим (із допомогою мами) придбати автомобіль та потрібну для таких виступів музичну апаратуру.
Окрім виступів, більше почав працювати над створенням власних музичних творів. Саме апаратура і дозволяла займатися такою творчістю.
Репертуар групи був різноманітним: від дитячих пісень до серйозних музичних творів. У репертуарі переважно були українські, російські та англійські композиції. Але якщо підсумувати, то група виконувала пісні, які полюбляла публіка, і ті, що просила виконати. Із початком війни на сході України російські пісні перестали виконувати. Влітку група відкривала гастрольний період і їздила з виступами багатьма містами: Львів, Івано-Франківськ, Коломия, Одеса, Рівне, Луцьк, Ужгород, Київ, Миколаїв, Херсон, Кривий Ріг і Вінниця. Головним місцем виступів були майдани і вулиці. Містяни завжди щиро приймали їхні виступи і платили за них гроші.
Звичайно, що набагато складніше організувати виступ на майдані, на якому звук летить у простір. І для того, щоб тебе почули, потрібно потужно це робити. Інша справа – концертна зала. Головне у таких виступах було оволодіння ситуацією, чи по-іншому – глядацьким залом. Тоді і слухачі, і музиканти при встановленні контакту отримують максимум задоволення від таких концертів.
Вірусна пандемія серйозно завадила продовженню музично-гастрольної кар’єри. Через заборону масових заходів групу довелося розформувати. Але бажання грати і співати було надто великим. І тільки послабилися карантинні заборони, Максим продовжив свої поїздки до інших міст, але уже сам. До списку міст, до яких він приїжджає, потрапив і наш Володимир.
Пішов другий рік відліку виступів музиканта у нашому місті. Зустріч з Максимом із різницею в рік особливо нічого не змінила, хіба за винятком того, що він одружився і став сімейним чоловіком. Цього року стала помітна його обручка на руці, яка вправно музикувала на гітарі. А ще змінилися цілі приїзду з виступами. У лютому Україну почав мордувати окупант.
Максим хоч сьогодні може стати до війська, а до цього робить свою справу для наближення перемоги. Усі кошти, які зараз вдається зібрати під час вуличних концертів, будуть передані Рівненському відділенню Всеукраїнської національної музичної спілки (голова Пастушенко Андрій Семенович), яке і здійснить необхідні закупи військової амуніції для передачі захисникам.
- Важко сприймати реальність того, що у час найвищого розвитку людства одна країна, більша за розмірами, вбиває іншу тільки за те, що остання хоче бути просто вільною. І ця вільна країна – Батьківщина наша, наша Україна. Тому все має бути спрямоване на перемогу – навіть наші пісні, - завершує розмову музикант.
Максим створив власний твір, із яким виступає у всіх містах. Запис цього твору можна почути в соціальній мережі.
Жителі міст, де виступав на майданах і площах “принесли” Максиму Прокопченку за місяць часу, майже після щоденних виступів більше 100 000 гривень.Частину зібраних коштів співак передав уже ЗСУ, а другу частину передасть на придбання надсучасного квадрокоптера військовим у Миколаївську область.
Олексій Біянов
Від редакції: Якщо хто бачитиме і чутиме виступ Максима Прокопченка, не проходьте повз: послухайте його старанний спів. І пам’ятайте, що зібрані кошти він віддає на потреби ЗСУ. До речі, йому допомагає юнак, який через війну покинув із родиною Маріуполь і тимчасово оселився в одному із сіл району, Кирило Роговий. Але про нього – в одному з наступних номерів.
Стоїть солдат до останнього подиху,
До останнього подиху країна стоїть,
Встає наш народ разом із сонцем,
Разом покажемо ми!
Приспів
Разом ми – сила, країна красива,
Непереможна Українська земля.
Разом ми – сила, країна красива,
Непереможна Українська земля.
Бога молити, ворога бити,
Землю захищати, людей оберігати.
Наші солдати вміють воювати,
Наші матері вміють кохати.
Нашому Президенту – респект і повага,
Теробороні і волонтерам – вдячність і хвала.
Супергероям ЗСУ – Слава! Слава! Слава!
Тих орків ми поставимо раком,
Рускій воєнний корабль…
Приспів.
Коментарі