слухайте тільки справжню музику і робіть все можливе, щоб прискорити український день перемоги у війні - таке кредо на сьогодні виголошує громадський діяч Володимирщини, іподиякон собору Різдва Христового і один з кращих діджеїв Волині - Андрій Садовський.
За мікшерськким пультом діджея дискотеки він синтезував клавішами і регуляторами музику, а, відповідно, музика створювала настрій усіх присутніх на надзвичайний драйв.
- Привіт. Тобі телефонує з Бельгії. Твоя кандидатура за параметрами совісті і добропорядності в діяльності найкраще підходить для отримання гуманітарних вантажів з Бельгії, щоб можна було допомагати фронту і українцям.
До його світловолосої голови найбільше пасує підрясник синього кольору і навхрест золотавий орар, а голос чітко і промовисто виголошує святе письмо
Ці три різні характеристики стосуються одного й того самого молодого чоловіка, якого знають і у Володимирі, і в Нововолинську, в інших містах області та за її межами. Звати його Андрій Садовський. Наша газета епізодично подавала новини про різноманітні події за участю Андрія, але публікації більшої, ніж пів газетної полоси не доводилося. А цього разу взялися познайомити читачів про нього, бо його прізвище називалося майже усіма волонтерами і громадськими активістами, які беруть участь у підготовці, комплектації гуманітарних вантажів на фронт і для жителів деокупованих територій.
Усі ми родом із дитинства
Дитинство нашого героя проходило в селі Льотниче, і його домівка там була все життя. Хованки, футбол, велосипед - нічого особливого в дитинстві не відбувалося, як згадує Андрій. Хіба, тільки той факт, що крім батька і матері, Андрій мав для себе за неперевершеного авторитета - маминого брата, тобто свого дядька Віталія. У хлопчиків майже завжди в житті були авторитетами як не мультиплікаційні герої, то з художніх фільмів. А тут незвичність в тому, що таким героєм для Андрія став Віталій, який був старшим від племінника більш як на десяток літ. Ріс і мудрішав молодий дядько, підростав навчаючись у старшого - менший. Кажуть іноді у народі 6 куди голка - туди нитка. О це той випадок підтвердження поговірки. Переймав від нього усе: звички, культуру, навіть вчився думати, як старший. Але головним було те, що Віталій навчив меншого світ сприймати правильно і без рожевих ілюзій. А ще навчив кермувати автомобілем. Схвалив дядько і той випадок, коли бабуся малого узяла за руку і повела у дев`ятирічному віці до храму - собору Різдва Христового. Бабусю, Любов Іванівну Швець, знає майже увесь Володимир, бо більше пів століття пропрацювала в Володимирській лікарні. Окрім того, що Любов Іванівна любила онука, надто хвилювалася за те, щоб виріс він не тільки здоровим і навченим, але й щоб був людиною. За її розумінням добрий вплив на дітей має недільна школа, у якій навчають не тільки добре співати, гарно себе поводити, але вчать святого письма. А віруючими люди стають змалечку, коли Біблію знають і розуміють.
Дорога до храму
До цього Андрій бував з родиною у храмі. Не так часто і на великі свята. Але завжди, неначе магнітом, вабила невідомість того, що крилося за дверима вівтаря, які іноді відчинялися, коли виходив священнослужитель. І ось його дитяча цікавість і мрія почали здійснюватися. Заняття у недільній школі були цікавими, і кожне заняття не було схоже на попереднє. Вчили пісні, знайомилися з Біблією, яка була інтерпретована в дитячі версії, а також заходили до храму. А з часом священник отець Ігор Бігун запропонував Андрію, як і двом своїм синам, прислуговувати в храмі. Вперше, 4 вересня 2004 року, хлопчина переступив поріг храму у якості прислужника - день запам’ятався на все життя.
Допомагали свічки запалити, прибрати, при причасті причасникам воду подавали, просфори роздавали, а згодом брали участь у богослужіннях. Перший одяг, який довелося одягнути для служби був стихар, а згодом митрополит Михаїл благословив на носіння орару. Хоча орар доводилося одягати і раніше, але це є свого роду для служителів церкви нагородою, і благословення на його носіння вважалося висловленням визнання старань прислужника. З часом навчилися співати і вивчили три церковні твори, які співаються під час служби, і було дозволено співати на хорах - на поверсі, який височіє у соборі над входом. Це була велика честь для дітей і незабутні переживання.
Андрій дорожив дорученнями, які давали священники, старався ніколи не запізнюватися на службу, а найголовніше - ніколи не нехтував настановами служителів храму. Зміст усіх церковних текстів був надто близький серцю юнака – він щиро молився і виголошував молитви і молитовні співи. Зажди пам’ятав про взірцеву поведінку християнина, адже служитель завжди знаходився під пильним оком людей. А тому все мало бути відповідно до принципів і чеснот добропорядного служителя церкви. А ще Андрій за всі роки, які прислуговував у храмі, жодного разу не взяв ні копійки. Іноді пропонували отримати чи на дорогу, чи до свята на цукерки, але він для себе вирішив, що не може брати ніяких коштів, бо служить не заради цього – є надзвичайне повчання Біблії: не збирайте дарів на землі, а на небі. Адже дуже важливо для Андрія було лишатися поза звабами марнотратства, грошолюбства та інших гріхів, які заважають жити.
Школа дала старт діджейству
Наука у школі не була для Андрія складною. У школі було цікаво, весело, але хлопчина більше тягнувся до старшокласників, до їхніх занять із технікою, пристроями та усіляким інструментом. У Центрі позашкільної освіти, куди підказали йому “записатися” друзі, почав відвідувати радіотехнічний і авіамодельний гуртки, в яких цікавила техніка, яка могла видавати, синтезувати або підсилювати звук.
Одного разу у школі потрібно було озвучити захід до свята, і хлопчина, який завжди це робив, з поважних причин був відсутній, і вчителька музики Лідія Олександрівна Шулячук, яку Андрій поважав і дуже любив її уроки, доручила йому сісти за мікшерський пульт. Від цього дня почалося його самостійне штудіювання музичної апаратури і секретів роботи з нею. Відчувалося, що Андрій потрапив у свою стихію: бажання зробити неповторним будь-яке свято за допомогою музики, пісень і окремих звукових ефектів повністю його проглинуло. Якщо спочатку такого заняття хлопець виконував роль оператора, то з часом досвід сформував у ньому режисерські навики. Жодне свято чи дискотека не відбувалася без юнака. Знав майже усю зарубіжну, українську естраду, а також усю класичну музику. Старався зібрати якісні треки у свою фонотеку.
У Володимир-Волинському технікумі, куди далі вступив Андрій, навіть не виникало питання якою громадською роботою буде займатись юнак - просто змінив операторський музичний пульт школи на майже такий самий у технікумі. Юнак мав уже досвід, навіть був придбав деяку музичну апаратуру за кошти, які заробив здійснюючи музичний супровід на платній основі заходів у місті і виїжджаючи в інші міста. За його участі у Володимирі проводилося чимало загальноміських свят, запрошували дискотеки і вечірки. З часом запропонували роботу у закладах культури міста.
Згодом познайомився з Сергієм Бучаком, промоутером концертних заходів, у парі з яким об`їздив концертні і дискотечні зали Трускавця, Дрогобича, Вараша, Стрия, Львова, Луцька і Нитішина. На своїх заходах завжди старався формувати музичні смаки і культуру поведінки. Старався менше у репертуарах використовувати «попсові» композиції, а більше віддавав перевагу клубній музиці. Завжди пам’ятав, що він не має права хибити з моральними принципами при підборі музики і композицій.
Але сердечні справи Андрія покликали його до сусіднього міста Нововолинська, де і знайшов свою кохану Юлю і нову роботу у своїй стихії. Але мирним планам завадила війна.
Служіння Господу покликало служити людям
Усі пригадують перші дні бомбування і обстрілів Києва, міст на Сумщині, Донеччині і Луганщині. Масштаб вбивчих дій загарбників шокував українців. Не минула доля ракетної атаки і на місто Володимир. Три ракети, які позбавили трьох воїнів життя, потужною детонацією дали відчути усім, що почалась війна. Андрій надто переймався долею своєї сім`ї, що мешкала на Льотничому. П`ять його братиків, якими гордився і опікувався, викликали неабияку тривогу за подальшу свою долю. Як завжди у житті, так і цього разу прикладом став його дядько Віталій, який у перших рядах записався і пішов боронити Україну.
Андрій зрозумів, що попри можливості виїхати за кордон, лишився в Україні. З перших днів допомагав волонтерці Іванці Білоус, чоловік якої служить танкістом. Далі дізнався про прохання військових з частини, яка і прийняла той удар на себе. Адже там служили його товариші. Допоміг доставкою різноманітного начиння для ліквідації ракетного обстрілу. Вдалося хлопцям дома зібрати усіляких потрібних речей, що вони просили і своїм не новою, але надійною Джетою червоного кольору відвести у частину. Наступного дня хлопці попросили допомогти з комплектуючими до генератора, потім запитали за одяг і теплі речі. Телеграм “волав” про потреби ЗРП: монітор, акумулятори ББЖ, кабелі, мікрофони і багато інших дрібниць. І тоді Андрій зрозумів, що не тільки важлива для наших захисників матеріальна допомога, але і моральна підтримка. Коли він приїздив до них, то відчував, що їм потрібно було добре слово і відчуття, що їх ніхто не покине.В спілкуванні з друзями допомагав церковний досвід: боже слово робило своє діло.
Головним комунікатором у перші дні був телеграм-канал, з якого усі і дізнавалися про потреби військових. Дуже багато потрібно було постелі, матраців і спальників, бо добровольці прибували і прибували. Щоб усім цим укомплектувати військових потрібно було внутрішньо мобілізуватись і організувати пошуки матеріалів, коштів на таке забезпечення. Не пам`ятає в деталях ці прожиті перші дні війни, але запам`яталося одне - щодня від їзди, дзвінків, перенесення вантажів голова йшла обертом і хотілося дуже спати. А 3 березня пролунав дзвінок з Бельгії від українця, який невідомо як отримав контакти Андрія і у телефонній розмові домовилися, щоб той приймав міжнародні вантажі гуманітарної допомоги і далі їх доставляв для тих, хто цього потребував. Благодійник на той момент мав добрі рекомендації на Андрія Садовського як на чесного і порядного чоловіка, тому звернувся до нього.
І почалося служіння волонтером
Звикати молодому чоловіку до нових реалій не доводилося. Дев’ятнадцять років служіння в церкві цілком безоплатно навчило його працювати, бо так потрібно людям, бо то є велика честь і довіра від людей.
Перший вантаж з закордону слід було отримати перед польським кордоном і перевантажити, задекларувати і ввезти в Україну. Правда, ще до цього слід було отримати дозвіл через клопотання на пропуск через кордон в органах або місцевої, або обласної влади. Після прибуття усе потрібно було відсортувати і відправити по регіонах чи військах.
Завдяки підприємиці Оксані Веремчук вдалося організуватися зі складом і, можна сказати, невеликим логістичним центром громадської організації і штабом «Рухаємось до Перемоги».
Продукти і медикаменти були основою цього першого вантажу. Якщо з продуктами зробити розподіл за заявками не виникало складнощів, то з медикаментами усе було не просто. Завдяки двом студенткам медичного університету Ірини Каліщук та Аліни Місай вдалося за два дні виконати сортування і розподіл ліків.
Після першого вантажу поїхали з-за кордону інші. Все відбувалося. як завжди: виїхати у Польщу за кордон, перевантажитися, задекларувати, привезти, вивантажити і розсортувати, швидко відправити за призначенням. Разом з Романом Горошкевичем приймали клопотання, заявки і прохання на ті чи інші предмети і старалися їх задовольнити цілком по усіх позиціях, або як кажуть. закрити. Щоденно в телефон, на месенджері потрапляла величезна кількість таких заявок. Не завжди потрібне знаходилося на місці - доводилося шукати в усіх волонтерах. Також багато дзвінків лунало за заявками і від інших волонтерів, які їхали у сірі зони, на передову, а з часом до деокупованих територій.
Окрім відправок автомобілями гуманітарних вантажів, штаб «Рухаємось до Перемоги» взявся за максимально можливе забезпечення тимчасових військових формувань - рот охорони. Теплий одяг, продукти, спеціальні формені обладунки, медикаменти - турбот із забезпечення упродовж часу існування цих військових формувань вистачало. При дефіциті тих чи інших предметів за заявками чи потребами можна було уже звертатися до закордонних благодійників з проханнями. Благодійники або ж волонтери, які допомагали окрім Бельгії знаходилися в Німеччині, Польщі, Британії,Чехії. Андрій час від часу звертався телефоном до них.
Список українських отримувачів гуманітарних вантажів від володимирських волонтерів чималий. Щомісяця штаб “Рухаємось до перемоги” і громадська організація звітувала у відділі в обласній адміністрації про рух вантажів: скільки отримано і скільки куди відправлено. У цьому списку значилися полтавські громадські організації і волонтери, Ворохтинський дитячий будинок, волонтери Донецької області, різні організації на Київщині і Житомирщині. Вдалося передати спеціальне обладнання для наших пожежників, які виїздили для рятувальних робіт на Київщину.
Відбулося знайомство з польською активісткою Доротою Квітковською, яка на початках разом з нами відправляла вантажі на Харківщину, а згодом сама пішла служити медиком в інтернаціональний батальйон.
Багато отримали і передали медикаментів у лікувальні установи для людей, які хворіють цукровим діабетом.
Особливі зв’язки були з Дніпром, у якому був госпіталь, який найбільше приймав поранених воїнів. У ньому була величезна потреба в асептичних препаратах і матеріалах для перев’язки. Багато здійснено таких відправок у госпіталь.
Добре спрацювали з Ротарі-клубом Україна щодо придбання необхідних генераторів, водяних помп і зарядних станцій.
З волонтером Вадимом Ілляшенком усіляко забезпечували новостворену 110-ту бригаду продуктами, бронепластинами, автомобілем, ліками і маскувальними сітками.
Зуміли налагодити зв’язок з дніпровським фондом “Сила тяжіння” через водія автобуса Макара, який доставляв туди товари для дітей: одяг, харчування, засоби гігієни.
Крім відправки вантажів вдалося і кілька раз з’їздити на передову, щоб відвести нашим захисникам допомогу. Вдалося навіть зустрітися зі своїм авторитетом - дядьком Віталієм у Соледарі.
Гарний був для нього подарунок на день народження, який він відзначав 1 серпня. Вдалося завести разом з волонтером Іваном Антонюком три автомобілі, а звідти забрали автомобіль для ремонту.
Для розповіді про роботу команди у складі Романа Горошкевича, Аліни Місай, Олександра Бодапрости, Михайла Кухарука, Юлії Кротач, Миколи Юрійовича, членом якої є Садовський Андрій, потрібно було б більше і газетної площі, і часу. Очевидним було. що таку діяльність Андрій сприймає не як жертву у власного часу і зусиль, а як обов’язок українця, який має, якщо не на фронті, то в тилу саме так жити і працювати, усе робити задля Перемоги. І не вважає це чимось особливим у плані трудового героїзму чи якоїсь предметності гордощів за це, що робить. Йому у цьому дорожчі інші більш важливі речі, про одну з яких він розповів.
Найдорожче в усі часи - це людське життя
У Андрієвої бабусі Любові Іванівни є подружка, а у неї - син. Він теж один із перших пішов до війська. Андрія ж попросив допомогти надбати бронежилет підвищених характеристик. За якийсь час вдалося такого придбати і передати другові. При передислокації після бою автомобілем, друг повісив його на праві дверцята кабіни, де сидів його товариш. За мить ворожі кулі крупнокаліберного кулемета прошили кабіну, застрягли у бронежилеті. Приятель лишився завдяки цьому захисту неушкоджений.
Друг приїхав у короткотермінову відпустку після поранення і розповів цю історію Андрієві. Для волонтера це найвища плата і нагорода, коли його старання, його думка і справа допомогла спасти бодай одне життя.
Саме на такий результат працюють усі волонтери, громадські активісти й діячі, влада і зарубіжні партнери.
Дуже хочеться, щоб усі наші захисники лишалися живими, щоб кожна домівка дочекалася свого Героя після Перемоги над ворогом-загарбником.
Слава Україні! Смерть ворогам!
Сергій Залуський
Коментарі