ДУХОВНІ СКАРБИ СІМ’Ї ПАНАСЕВИЧІВ

ДУХОВНІ СКАРБИ СІМ’Ї ПАНАСЕВИЧІВ
ДУХОВНІ СКАРБИ СІМ’Ї ПАНАСЕВИЧІВ

Кожне маленьке місто має свою неповторну атмосферу: будь-яка вуличка, провулок чи сквер можуть розповісти неймовірну і цікаву історію. Жителі міста – теж непересічні особистості, кожна родина має свої традиції. Сім’я Панасевичів належить до старожилів Володимира.
Голова родини Святослав Панасевич уже відійшов у Вічність, але мені вдалося записати спогади його молодшої доньки Олени. 
Святослав Володимирович народився у 1930 році і був п’ятою дитиною в сім’ї. Перед ним народилися сестри Віра, Надія, Любов і Софія. Їхній батько Володимир Антонович Панасевич і мама Олена Вітівна Козак були порядними й працьовитими людьми, які важко трудилися у землеробстві, щоб прогодувати велику родину. Сім’я належала до заможних міщан, вони обробляли землю, доглядали худобу. Продавали молоко на ринку у військовому містечку, із цього й жили. Будинок Панасевичів і донині знаходиться на колишній вулиці Гноєнській (вона прямувала до села Гнійне, яке тепер називається Красностав). Нині це вулиця Шухевича. Панасевичі – корінні володимирчани, а Олена Козак походила із запорозьких козаків. Чорне волосся, гарні блакитні очі свідчили про це.
 У 1939 році, із приходом радянської влади, Володимир Панасевич зрозумів, що землеробам буде непросто. Держава наклала на господарів великі податки, а також відбирала землі. Тому він сказав синові Святославу: «Іди вчися! Шукай кращої долі». Спочатку Святослав Володимирович навчався у фахово-підготовчій школі при Успенському соборі. Згодом закінчив технікум зв’язку і працював у районному відділі зв’язку. Пройшов шлях від техніка-телеграфіста до головного інженера і заступника начальника. Із майбутньою дружиною Марією Василівною познайомився на робочому місці: відсилав телеграму до Луцька, поспілкувався з молодою луцькою телеграфісткою. Став вистукувати їй віршовані освідчення, а згодом вони одружилися. У мирі та злагоді прожили довге життя, виростили доньок – Ірину й Олену, дочекалися онуків і правнуків.
Старша донька Ірина працює в Інституті української мови Національної академії наук України в Києві. Укладає словники. Донька Олена закінчила Одеський інститут зв’язку, 32 роки пропрацювала в «Укртелекомі», гордиться сином Андрієм і донькою Іриною, онуками Даринкою й Устином.
Сестри Святослава Панасевича були добрими господинями, працювали у теплицях, обробляли землю, виховували дітей. Одна з них, Софія, працювала швачкою у військовому ательє.
 Коли пані Олена розповідає про батька, на її очах бринять сльози. Він дуже любив Україну, був хорошим господарем, чоловіком і татом. Із величезною відповідальністю ставився до роботи. Його шанували колеги й сусіди. Чоловік усе життя боровся зі складною недугою, витримав 12 операцій.
 Родина Панасевичів – немов велике дерево з багатьма новими гілками і пагонами, адже у сестер пана Святослава народилися діти, онуки і правнуки.  «Тато намагався дотримуватися родинних традицій: на Коляду, Великдень і Трійцю численні родичі збиралися разом, колядували і молилися. Дідусь зробив для онуків зірку, аби вони гарно колядували на Різдво», - згадує пані Олена.
Із великим душевним трепетом про Святослава Панасевича розповідає Наталія Грабарчук – племінниця археолога Цинкаловського. Пані Наталія вчилася зі  Святославом у фахово-підготовчій школі, яка діяла у 40-х роках 20 ст. в єпископському замку поблизу Успенського собору. Особливо зворушливо Наталія Назарівна згадує про їхні спільні заняття у володимирській «Просвіті».
 Родина Панасевичів ходила на молитву до Миколаївської церкви, пожертвувала свого часу гроші для придбання церковних дзвонів.
 Святослава Володимировича завжди вабила історія, він прожив довге і складне, але змістовне життя. Уже у старшому віці, доглядаючи хвору дружину, пан Святослав взявся писати спогади про пережите: про історію свого роду, про життя володимирчан, про життя у Володимирі та на його околицях. Онуки підготували машинописний варіант спогадів, а донька планує їх видати окремою книгою.
Ми теж пропонуємо читачам газети ознайомитися з частиною цих спогадів, якими з нами люб’язно поділилася його донька Олена: «…Мені пригадується святкування Трійці. Віками стоїть на високій горі Зимненський монастир (у війну він був розбитий німцями), аж три церкви побудовано там. У Трійцю у всіх трьох церквах правилася Божа служба, співали церковний і монастирський хори. На подвір’ї монастиря стояли каруселі, торговці продавали багато морозива. Під брезентовими зонтами поблизу монастирської дзвіниці чого тільки не продавалося: губні гармошки, металеві дудочки, глиняні свистки і коники, заводні машини, хустки, прикраси. А сходилися до Зимного православні з усіх довколишніх сіл і містечок. Батько казав, що люду було тисяч двадцять! Кожну неділю у тиху погоду було чути, неначе чарівну музику,  дзвони Зимненського монастиря».
А ось спогади про шкільне навчання у Володимирі: «…Мама одягнула мене у все нове, допомогла одягнути новий скрипучий ранець… Я не можу передати словами, що зі мною робилося! Мене охоплював страх і якесь особливе торжество. Вчителька вишикувала нас парами і повела до класу».
Далі спогади – про українську гімназію у Володимирі, яка діяла до 1942 року: «Життя в гімназії ішло весело і цікаво. Ми вивчали математику, українську, німецьку і латинську мови, читали історію України Грушевського. Співали пісні «Ой у лузі червона калина» та « Їхав стрілець у далеку сторонку». Одного дня прийшов схвильований директор гімназії Комаревич і сказав, що її закривають нацистські окупанти. На очах директора стояли сльози. Він побажав нам бути чемними, поважати старших, бути вірними Богу, Церкві та Батьківщині…»
Я із захопленням читав ці спогади і думав: як це важливо – берегти родинні традиції, як це гарно вміють робити Панасевичі! Кожна сім’я повинна брати з них приклад, адже духовні скарби – це найважливіше у житті людини.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
 

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: