Я з родиною хочу знайти другу батьківщину у Володимирі - розповідає Олена Євгенівна, яка після вимушеної евакуації до Болгарії з двома синами, повернулася в Україну.
Про героїню цієї публікації, я дізнався з соціальної мережі з оголошення, у якому була розміщена фотографія невеличкого будиночка, потопаючого у квітах. Оголошення було розміщено в одній зі спільнот.
“Вітаю, жителі Володимира. Це мій дім на Донеччині, дім, в якому зростали мої діти, в якому ми з чоловіком будували своє затишне життя, постійно щось ремонтуючи та покращуючи, в якому я вирощувала свої квіти та садила городину. Але зараз через війну ми змушені були його покинути в пошуках безпеки та спокійних ночей без зловіщих сирен та руйнівних вибухів.
Власне, рідний дім назавжди в серці, але Володимир має якусь магічну силу і надає такого важливого в ці часи спокою, що ми з родиною вирішили залишитись саме тут. Діти пішли до школи, ми з чоловіком в пошуку роботи, але є і невирішені питання”.
- Коли ми поверталися додому з Болгарії, перетинаючи кордон, я побачила наш український прапор, який майорів над українським прикордонним переходом, і в цю мить я почала співати наш гімн. Мої діти - Олександр і Дмитро - підхопили мій спів і так ми заїхали на територію України.
- Мамо, що сталося? Чому ти плачеш? Щось з татом? Щось з будинком? - наперебій допитувалися сини Олену, яка задихалась від відчуттів, які переповнювали серце, по щокам котилися рясні сльози і губи вимовляли слова пісні. Довгих, як життя, п’ять місяців вона очікувала цього дня, коли ступить на рідну землю. Люди є різні за природою, своїми цінностями - для Олени життя навіть у комфортних умовах дружньої до України держави Болгарії, було певним випробовуванням.
Це випробовування розпочалося одразу після чергового бомбардування - і прийняття рішення - їхати на Захід. Відтоді в душі з’явилася невимовна туга за рідною землею, за домівкою дітей, які змушені з неї тікати на чужину, за батьків, які лишалися в небезпеці, за чоловіка, який з недугою лишався в будинку. Туга щоденно підточувала думки, а ще посилювалася щоденними питаннями синів “Коли повертаємось додому, коли побачимо тата?”
Донеччина ніколи не стане рашистською
Родина Юровникових, як і багато тисяч інших, проживала у невеличкому місті Покровськ на Донеччині. В родині зійшлися і українські, і російські корені, але усі були українцями. Олена добре пам’ятає розповіді своєї мами, яка лишилася у місті, про ті часи, коли в цих краях розмовляли українською. Навіть вдалося закінчити п’ять класів викладання предметів українською мовою. А потім розпочалося зросійщення: позакривали класи, та й в побуті почали користуватися російською, бо усі начальники спілкувалися, як тоді називали, мовою інтернаціонального спілкування. Але навіть така обставина не змусила забути, що на цій землі живуть українці від діда і прадіда.
Саме 24 лютого стало тим рубіконом в розумінні кожного - що несе у собі дика ідеологія руского міра.
Як і багато інших українців, Олена та її чоловік Микола не вірили, що станеться така біда - розпочнеться війна. Не могли й повірити, що вона постукає у їхню домівку канонадами і крилатими ракетами.
Сумніви розвіялися, коли садила на городі біля дому цибулю на зелене перо у березні. Від горизонту до горизонту проводжала поглядом, який був заворожений блиманням червоних вогників і страшного шипіння над головою, ракету, що пролітала повз. Навіть не подумала, що цей смертоносний, круглий контейнер може вибухнути над їхнім будинком, забираючи життя багатьох людей. Страх відчула, коли ввечері дочиталася у повідомленнях ЗМІ, що в межах часу зустрічі з тим літаючим монстром у Краматорську сталися великі руйнування крилатими ракетами.
З кожним днем ситуація ускладнювалася - канонада від боїв, що точилася за більш як два десятки кілометрів, нарощувала звукову потужність. До льоху, у який за війни з німцями ховалися дідусь і бабуся, доводилося разом з дітьми по 5-6 раз “влітати”. Але найтривожніше сприймалися нічні сновидіння старшого сина. “Мама, вставай, мама біжи! Чого стоїш?” - майже дорослого, мокрого, як хлющ, від поту, притискала Олена сина до грудей і старалася вивести зі сну, щоб не розбудив інших і заспокоївся сам. А вдень хлопчина і не пам’ятав нічних тривог, а навпаки заспокоював матір, що все добре. А ще мріяли, що стане мир в Україні і ніколи Донеччина не буде рашистською.
Навіть сонячна Болгарія не замінить рідну Україну, нехай хоч, - у війні
Олена, спостерігаючи за величезною кількістю людей, що полишали домівки у Покровську, Мирнограді, Родинське і тікали в пошуках безпечного місця, взялася їхати на Захід, власне кермуючи родинним авто. В багажне відділення взяли саме необхідне - їхали у невідомість. Звісно, що колишня робота, яка була пов’язана з комунікаціями, допомогла правильно побудувати шлях евакуації. Правда, він пролягав через Павлоград, по якому гатили окупанти. Іншого шляху - не існувало. Вдома без світла, газу і води лишався чоловік, який з часом евакуювався в Кропивницький.
Болгарія, у якій на той час було набагато тепліше, ніж в Україні, зустріла привітними господарями. Вони відвели для проживання гарні і зручні покої. Олені навіть вдалося влаштуватися на роботу, щоб мати на прожиття. Синів записали до футбольних секцій. На перший погляд, життя налагоджувалось на чужині. І ніхто не бачив і не чув Олениної туги і бажання, щоб швидше наші воїни здобули перемогу. Доказом цього було плетіння магазинних авосьок, які в будь-яку вільну хвилину плела Олена і частину від їх продажу “донатила” на Збройні Сили України. Швидше, швидше, більше - роїлися думки, які притамовували переживання.
Весна, літо і початок навчального року. Хлопцям потрібно було приступати до навчання у старшій школі. Найкращим вибором була справжня з очним навчанням українська школа.
На свято Успіння Покрови Божої матері, у Володимирі, у доброї людини, що приютила втікачів, родина перший раз зібралася за скромною вечерею. Малим чи великим радощам від зустрічі не було меж, хоча вони були приправлені смутком. Смутком за Україну, смутком від поховання Героїв, які цими днями ховали у Володимирі.
Українці більш корисніші для своєї Батьківщини, коли вони живуть і трудяться в Україні
Саме так відчувала і відчуває Олена себе сьогодні, як і задовго до війни. Чоловік Микола вблагав дружину розрахуватися з престижної роботи і лишитися вдома. А вона і не дуже сперечалася, бо знала як бути корисною для сім’ї, родини й України: кожній жінці слід дбати за дітей, чоловіка і домашні справи. Як для кожного чоловіка, так і для Миколи, дуже важливо, щоб дома очікували дбайливі руки і люблячі очі. Жінка узялася до господарювання. І справді, вдома непоміченими детальками ставало затишніше її чоловікам, друзі частіше заходили, подвір`я стало розквітати. Виявляється створення вдома невеличкого зимового саду з різними рослинами не тільки квітучими, але і корисними для раціону (розмарин, стевія, тюльпани у контейнерах) стало реалізацією одного з задумів Олениного квітникарства. Другим був - навчитися ландшафтному дизайну і упорядкувати територію не тільки біля свого дому, але біля батьківської хати, яка була неподалік. Несподівано вмить - все зупинила війна, все.
Далеко від дому тепер, але з переконанням, що українці мають боротися за батьківщину в Україні, змушує і сьогодні жінку трудитися - в’яже теплі шкарпетки нашим воїнам, незабаром - зима. Переживає за Перемогу. Хоча у самої родини багато нерозв`язаних проблем.
Найперше родина Юровникових шукає домівку, в якій би могли самі господарювати і не створювати незручностей добродіям, які їх приймають. Звісно, найбажанішою є домівка з клаптиком землі. Бо господиня, як і її чоловік, матимуть можливість докладати зусиль - до своєї улюбленої справи. Та і хлопцям - звикле житло - на землі. Хоча сьогодні вибирати не доводиться, бо матеріальна скрута диктує свої правила. Родина гарантує добрий порядок, і збереження оселі, а чоловічі руки господаря виконають при потребі дрібний ремонт.
Можливо, у когось буде пропозиція житла - родина і редакція буде вдячна за будь-яку пропозицію, і ваше добре серце.
Подаємо телефон для небайдужих в допомозі знайти житло українській родині Юровникових - 0955610094
До речі оголошення Олени Євгенівни закінчувалося такими словами:
“Ми шукаємо двокімнатну квартиру або невеликий будинок в Володимирі за помірну орендну плату. Якщо у вас є варіанти житла на довготривалий термін з радістю розглянемо пропозиції”.
Знадією на зголошення добрих серцем людей і переконанням, що ми сердечніші від інших людей за кордоном
Сергій Залуський
Коментарі