14 лютого у всьому світі святкуватимуть День закоханих, святого Валентина. Чоловіки даруватимуть жінкам квіти, подарунки і «валентинки».
Про чистоту і красу кохання, найпрекраснішого із людських почуттів, писало багато поетів від найдавніших часів і до сьогодення. Чого варте тільки оспівування кохання у «Пісні над піснями» (у Біблії): дуже інтимно і цнотливо водночас. Настільки сильно і змістовно у цій святій книзі описано це найпрекрасніше людське почуття, що, напевно, і Шекспір позаздрив би.
Справжніми перлинами інтимної лірики є вірші Омара Хаяма, Рудакі, Гафіза, Сааді та інших поетів Близького Сходу. Зворушливо писали про кохання українські генії Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Ліна Костенко та інші.
У Володимирі теж є свої зворушливі історії кохання. Давно це відбувалося. Ще коли моя бабуся дитиною була. У місто Володимир приїхали вояки Війська Польського. Коли вони марширували вулицями – гарні, високі, міцні та широкоплечі, наче соколи-красені, то у багатьох молодих володимирських дівчат завмирало серце. Увечері, коли закінчувалася напружена солдатська муштра, молодики ходили гуляти вулицями міста. Разом із приятелями на прогулянку нічним містом вийшов молодий жовнір Казімеж. То був сильний і гарний молодий чоловік, кремезний, як дуб, кучеряве волосся спадало на чоло, а чорнявий вус зваблював дівочі серця. Молодики мандрували вулицями, але їхню увагу привернув будинок: із його вікон сяяло приємне жовтувате світло, запашний аромат віденської кави заполонив округу, а з відчинених дверей долинали веселі звуки музики. Пречудові троянди, жовті, червоні і блідо-рожеві, на клумбах поблизу будинку тішили око людей. То був знаний у Володимирі ще в довоєнний час ресторан «Під стріхою». Саме туди зайшли молоді жовніри. Коли вони сіли до столу, щоб скуштувати запашної кави, то Казімеж зустрівся поглядом із гарною дівчиною. Її світле, жовтувато-сонячне волосся спадало на тендітні плечі, очі кольору волошок у полі випромінювали енергію добра, веселі бісики так і сяяли у них, а дзвінкий сміх нагадував пісеньку польових дзвоників. Казімеж закохався.
Кожного літнього вечора після виснажливої муштри вони ходили гуляти містом. Разом зустрічали схід яскраво-вогняного сонця над річкою, милувалися куполами старовинних соборів теплої місячної ночі, обнімалися і цілувалися. Здавалося б, їхньому щастю не буде меж. Але раптом розпочалася війна, безглузда, жорстока, зла. Вона розлучила закохані серця. «Я повернуся, Марисю! Чекай на мене!» - «Добре, я чекатиму на тебе, коханий!»
Безжальна куля обірвала молоде життя. Затужила Марися. Посмутніли волошкові очі, більше не дзвенів грайливий сміх. Вона щоразу приходила до старої кав’ярні. Там, де вона зустрілася з коханим, на місці їхніх зустрічей посадила молодий дубок – улюблене дерево Казімежа. Поряд із ним тішили око волошки і ромашки, які вона любила найбільше.
Щоразу юнка приходила до дубка, доглядала його. Минав час. Марися з родиною виїхала до Польщі. Але ще багато поколінь закоханих володимирчан приходили до дубка і доглядали його як пам’ять про велике кохання Казімежа і Марисі. Ще й досі закохані приходять посидіти на лаві біля дуба, зазирнути у вічі одне одному і прошепотіти: «Люблю!»
«Поглянь, сину, на верховіття дуба, йому понад 100 літ, а воно і досі тріпотить, мов закохане серце, вітер шумить у кроні, неначе промовляє: «Я тебе кохаю, Марисю! Чуєш? Кохаю!» - «І я тебе, милий, і я!»
…Минуло багато-багато літ. Давно вже немає Казімежа і Марисі, а столітній дуб зберігає їхні таємні розмови і пам’ятає про пристрасні поцілунки. Але почути і зрозуміти їх може лише той, хто кохає по-справжньому.
Весна у Володимирі року Божого 1756 видалася тепла і погожа. Перші соковиті бруньки на деревах нагадували усім, що зима закінчилася. Дні минали за днями, сонечко пригрівало щораз тепліше. Ось і бузок на Фарній вулиці роздавав усім свої п’янкі аромати, його квіти – білі, рожеві і бірюзові – милували око усім. Молодь гуляла Фарною, спілкувалася. Саме тут зустрілися Тадеуш і Агнєшка. Тадеуш закохався з першого погляду. Ще б пак! Агнєшка була надзвичайно вродлива – кучеряве золотисте волосся спадало на тендітні плечі, очі у неї блакитні, мов польові волошки. Вони нагадували ще небесне море, і кожен, хто заглядав у них, тонув у тому морі! А дзвінкий голос, грайливий усміх не залишали байдужими юначі серця. Тадеуш теж припав до душі дівчині. Він був стрункий із каштановою кучерявою шевелюрою, скромний і добрий. Молоді люди разом проводили час, теплої місячної ночі вони цілувалися поблизу будинку коханої. Уже й про весілля подумували. Та де там! Батько в Агнєшки – багатий купець, він володіє трьома крамничками на Фарній! А хто такий Тадеуш? Бідний сирота! О ні! Така принцеса не для нього! Ось Зигмунт, перспективний банкір із Варшави, – достойна пара для Агнєшки. Уже й весілля зіграли влітку у ресторані «Під стріхою» (тепер – «Дружба»), не було де і яблуку впасти, так багато гостей. І усі володимирські багачі, усі багачі! Затужив Тадеуш, без коханої Агнєшки йому життя не миле. І пішов хлопець до монастиря капуцинів. Давно вже немає того монастиря, бо наприкінці 18 ст. прийшла до Володимира царська Росія і жорстоко розправилася з польськими повстанцями, запроторила їх до в’язниці, а монастир закрили. Виїхали капуцини до Кракова, забрали із собою архіви, а може, і скарби (регалії) польських королів, які нібито здавна зберігалися у костелі Якима і Ганни. Багато хто їх шукав, ніхто не знайшов. Певно ж, вони були, бо приїздив до Володимира у другій половині 18 ст. останній польський король Станіслав Август Понятовський, і студенти-василіани з костелу Серця Ісусового (собор Різдва Христового) вітали ясновельможного короля аж п’ятьма мовами!
Немає монастиря, але теплої літньої місячної ночі у сквері біля костелу люди зустрічали монаха у рясі з каптуром. Очі його такі сумні і печальні, кажуть, він любить ходити за молодими панянками. То Тадеуш, який шукає свою Агнєшку. Та бачить його не кожен. А ви не зустрічали?
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
Коментарі