Інколи я згадую розповіді моєї мами – Марії Іванівни, які пов'язані із нашим родоводом. Одного разу я взяв до рук стару скатертину, яку вишивала моя бабуся Стефа Шийко.
Бабуся Стефа була уродженкою Холмщини – етнічної української землі, яка в результаті домовленостей тоталітарних політиків увійшла до складу Польщі. Життя українців Холмщини були важким, особливо у 20 столітті. У період Першої Світової війни українці-холмщани були виселені углиб Російської імперії, а їх хати та майно, нажите важкою працею – спалені. Чимало переселенців з Холмщини оселилися у місті Володимирі та на Володимирщині.
Бабуся Стефа народилася у 1915 році у селі Чермно – колись то була територія могутніх Червенських городів, які утворив князь Володимир Великий.
Бабусин батько – Петро - був сином Хоми Шийко – доброго господаря, який володів землею, лісом, пасікою і великим садом.Такого файного газду люди обрали війтом села Чермно, а згодом і депутатом Думи. Та дружина Петра померла молодою – у Першу Світову війну – під час вимушеної евакуації холмщан углиб Росії. Тож моя бабуся Стефа і її сестра Гандзя залишилися сиротами ще в ранньому дитинстві. Прадід Петро одружився вдруге і від цього шлюбу народилася ще одна донька – Женя.
Бабусі Стефі довелося важко працювати у господарстві свого дядька. Та вечорами вона відводила душу, вишиваючи кольоровими нитками на полотні.
У 1944 році дідусь Іван і бабуся Стефа мусіли утікати з рідної Холмщини, бо поляки вирішили, що Холмщина – їхня і палили хати, виганяли українців.
Нічого не вдалося взяти моїм рідним з майна, лише вишиту власними руками скатертину прихопила Стефа Петрівна з чоловіком Іваном, старшою донькою Лідою і свекрухою Ганною, перетнули Західний Буг і опинилися у селі Поромів. Згодом перейшли до Володимира, народили доньку Марію і сина Петра. І на Волині бабуся Стефа, як і інші холмщани намагалися прижитися – важко працювала на городі, вирощувала худобу, трудилася у винограднику. Дідусь працював дезінфектором і розводив голубів.
Звісно, що вони розповідали своїм молодшим дітям про втрачену Холмщину.
Бабуся брала до рук вишитий нею ще за Бугом обрус, поринала у спогади, згадувала трирічну доньку Надю, яка у 1944 році померла від грипу і похована в Грубешові…
Мені не довелося побачити ані бабусю, ані дідуся – я народився після їх смерті. Та мама багато розповідала мені про них, брала до рук вишиту бабусею скатертину, на якій переплелися червоні та чорні барви, як і у долі українців – переселенців із Холмщини.
Мені довелося бачити Женю Шийко і Гандзю Шийко-Барчук – бабусиних сестер. Тут, у Володимирі на Волині, Женя Шийко вирощувала на городі льон, робила полотно і вишивала рушники та сорочки. І сумувала за рідною Холмщиною, хоч на Волині прожила понад 60 років. « Якби я залишилася вдома, за Бугом, все було б інакше…А так евакуація, війна…» І бабуся плакала.
Уже відійшли до Господа мої мама і бабусі, а я й досі бережу вишиту сорочку Жені Шийко й обрус Стефи Шийко. Бережу як найдорожчий скарб, бо на скатертині, якій уже майже 100 років переплелися червоні та чорні барви, бо ж червоне — то любов до України та роду, а чорне – то смуток, бо доля українців має гіркий присмак полину…
Вірю, що у тих нитках відчувається дотик рук моєї бабусі, бо ж душа – безсмертна.
Богдан Янович
Коментарі