Олександр Цинкаловський – видатний вчений-історик. Будучи офіцером Армії УНР, він не міг постійно проживати в Радянській Україні, бо став би жертвою політрепресій. Тому тривалий період в житті науковця минув у еміграції в Польщі, де і похований з дружиною Регіною...
Проте, основною темою його наукових пошуків була історична Волинь – територія сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської, частково Тернопільської та Хмельницької областей. Вражає наукова ерудиція вченого – він досконало знав археологію, нумізматику, сфрагістику, топоніміку, гідрологію, сакральне мистецтво, архітектуру, літературу Волині. Ім'я Олександра Цинкаловського (1898-1983) – видатного українського археолога, історика-архівіста, етнографа і музеєзнавця повертається до українців. Реабілітується воно через десятиліття заборон і вимушеної еміграції. Хочемо зупинитися на особистості О. Цинкаловського з погляду кількох аспектів – людина, учений, патріот. Як людина, безперечно з великої літери, адже він виходець зі славного роду: дід по материнській лінії – Павло Нітецький – був відомим краєзнавцем, збирачем старожитностей, патріотом, учасником польського повстання проти царату (1863). У психології є поняття «особливий чоловік» - людина, яка сприяє становленню юнака. Саме Павло Нітецький став таким наставником для молодого Цинкаловського. Дар до красного письменства, який не можна не помітити, вивчаючи творчість науковця, дістався йому від прабабці по батьківській ліні – баронеси фон Вольф – німецької дитячої письменниці. Дід по батьковій лінії походив із знаної дворянської родини. Усе це стало підґрунтям, золотим генофондом у зростанні Цинкаловського як високоосвіченої людини.
Зі спогадів племінниці Цинкаловського – Наталії Назарівни Грабарчук, знаємо, що Олександр Миколайович з дитячих років був життєрадісною людиною, і усе життя являв готовність допомагати іншим. Вже хрестоматійними стали слова вченого «Людина має три лиха – старість, хвороби та неохайність. Якщо з першим боротися неможливо, з другим – частково, то охайною людина повинна бути завжди». Хтось з мудреців сказав актуальні слова про те, що доля випробовує великих людей на міцність. Безперечно, Цинкаловський склав цей іспит долі, тривалістю усе свідоме земне життя. Ще в юні роки зазнав поневірянь, голоду, переслідувань, вимушена еміграція, у якій і завершив життя. Гірка доля вигнанця (як офіцер петлюрівської армії, вчений не міг залишатися в СРСР) переслідувала його в еміграції: «Часами, як приходить година відпочинку, дуже сумую за рідним краєм, бо тут (у Польщі) нікого ми не маємо, так що немає з ким і словом замінитися.» Еміграція була вимушеним кроком, який врятував вченого від трагічної долі, яка спіткала багатьох представників свідомої української інтелігенції тих часів. Несумісність дослідника-патріота і тоталітарної бездуховної системи яскраво ілюструє випадок, який трапився з Цинкаловським, коли він був директором Кременецького краєзнавчого музею. До установи зайшов один із радянських функціонерів, і побачивши тушку тварини в спирту, сказав: «Это выбросить, а спирт – выпить! Мой отец умер од водкопития».
Цинкаловський зрозумів: з такими йому не по дорозі. Реконструюючи факти та події, на основі епістолярної спадщини, можна зробити висновок про Цинкаловського як людину активної життєвої позиції, інтелектуала, інтелігента. Таких людей важко знайти у наш меркантильний час... Листи він підписував: «Будьте здорові та сильні духом.» Власне, сила духу і допомогла йому вистояти, і створити те, чим ми можемо пишатися нині. На жаль, вчений добре розумів і гостро підмітив ту рису української ментальності, яка виникла як наслідок багатовікової бездержавності, байдужість до своєї минувшини (лихо це актуальне і в наш час, але зумовлене ще й злободенними проблемами біологічного виживання, культом споживацтва, експортом закордонних цінностей і світоглядних установок).
Вчений писав з цього приводу: «Ніхто тим не цікавиться, ні в кого серце не болить, яка доля все це спіткає... Як не одна наша пам'ятка загинула, а наші люди будуть їсти, спати та мовчати». Цинкаловський як патріот – це теж унікальна людина. Зі спогадів Н.Н. Грабарчук можна дізнатися, що прізвище Цинкаловський (нині не зустрічається) походить від монголо-татарського «цинкало» (частина візка). Маючи в роду поляків, німців, татар, і перебуваючи в середовищі, далекому від рідної культури, він залишився справжнім патріотом України (хоча і міг не робити цього і мати вигоду). Цитуємо земляка: « ...З огляду на те, що ми стали на тверду життєву позицію, а тому перші часи мені буде важко – на компроміс ми не підемо, і вони (поляки) цим занепокоєні. Я особисто залишаюся у Варшаві та буду проводити боротьбу». Науковий спадок вченого нараховував понад 300 праць. Чимало з яких було втрачено у 1944 р. у часи Варшавського повстання, але науковець відновив їх у європейських архівах. Фундаментальними працями вченого є історико-краєзнавчий нарис «Княжий город Володимир», двотомний словник «Стара Волинь і Волинське Полісся» (описано 5.600 об'єктів), монографії «Річка Прип'ять та її допливи»,«Матеріали до праісторії Волині та Волинського Полісся».
Вчений публікувався у журналах «Наша культура», «Український календар», «Життя і знання», «Українське юнацтво». Олександр Цинкаловський одним з перших довів факт перебування Тараса Шевченка на Волині, у селах Вербка та Секунь на Ковельщині, а також виявив ікони Йова Кондзелевича у селах Вощатин і Загорів і пов'язав походження іконописця з Волинню. Зі спогадів краєзнавця В.П'ясецького дізнаємося, що вчений критикував деяких радянських академіків за їх вузьку спеціалізацію у наукових пошуках. О. Цинкаловський добре розумів роль краєзнавства у музейній справі, і з цього приводу говорив молодшим колегам: «Збирайте все, що можна зібрати сьогодні – археологію, нумізматику, речі побуту, навчальні посібники. Здається, воно не потрібне сьогодні, але обов’язково буде потрібне завтра.» На нашу думку, О.Цинкаловського, його наукову спадщину без перебільшення можна поставити в ряд з творчістю Г.Хоткевича, Н.Полонської-Василенко, М.Грушевського.
Ім'я Олександра Миколайовича Цинкаловського замовчувалося десятиліттями. Проте, останнім часом багато зроблено науковими співробітниками Володимир-Волинського історичного музею, аби добре ім'я видатного земляка повернулося до волинян. За ініціативою працівників Володимир-Волинського історичного музею в 1998 р. було проведено міжнародну історико-краєзнавчу конференцію присвячену 100-літньому ювілею вченого, а у 2008 р. – конференцію до 110 річчя Олександра Цинкаловського. Світлої пам'яті краєзнавець Леонід Анатолійович Михальчук привіз із Львівської бібліотеки імені В. Стефаника НАН бронзову медаль вченого, якою його нагородила Польська Академія Наук яку вчений заповів передати історичному музею Володимира-Волинського. Племінниця вченого – Наталія Грабарчук подарувала музеєві оригінали листів О.Цинкаловського. Найкращим пошануванням нашого земляка було б впровадження його доробку у навчальні програми вузів України, і видання повного зібрання його наукових праць. Наукова спадщина Олександра Миколайовича Цинкаловського – надзвичайно багата. Чимало праць вченого ще нині перебувають в архівах і потребують вивчення. Внесок же Олександра Миколайовича у краєзнавчу науку – величезний: він одним з перших показав, що історія Волині розпочалася не у 1939 р., а сягає значно давніших часів. Про діяльність Цинкаловського можна сказати словами давнього кримськотатарського прислів'я: «Річка тече – пісок залишається, гроші витрачаються – кисет залишається, людина помирає – слава залишається». О.Цинкаловський залишив по собі славу завдяки служінню історичній науці, якій присвятив своє життя.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею імені Омеляна Дверницького
Коментарі