Відомий письменник Моріс Метерлінк колись сказав такі слова: «Наші рідні і близькі, які відійшли у Вічність, продовжують жити доти, допоки ми згадуємо про них і пам’ятаємо». Рання весна принесла мені день пам’яті мого дядька Петра Гися.
Петро Іванович Гись народився 31 жовтня 1949 року у місті Володимирі-Волинському в сім’ї українських селян, яких тоталітарний сталінський режим депортував з Холмщини – прадавніх українських земель. Його дитинство припало на важкі часи – після Другої світової війни. Батьки Іван і Стефа навчали дітей працювати фізично. Раннє дитинство минуло на вулиці Білобережній. Разом із сестрою Марією (моєю мамою) і сестрою Лідою раділи життю як могли: купалися у річці Лузі, годували лебедів і голубів (їхній батько Іван мав захоплення – розводити голубів). Мама Стефа була дуже працьовитою українкою, тож діти допомагали їй обробляти город і доглядати виноградник, годували курей і козу Райку. То були важкі часи повоєнної відбудови. Більшість сімей жили бідно, але дружно: приязно спілкувалися між собою українські, російські, польські, єврейські діти. Петро полюбляв грати з хлопцями у хокей і футбол, купатися, ловити рибу і раків, якими така багата була в ті далекі часи наша Луга. Завжди любив і оберігав сестру Марію. І якщо діти зробили якусь шкоду, то як хлопець він завжди її брав на себе. Закінчив місцеве профтехучилище і здобув фах електрика. Згодом проходив практику на Харківщині. Потім навчався у місцевому технікумі.
Непростою була строкова армійська служба. Служив на Закарпатті, у 1968 році радянська влада спрямувала їх до Чехословаччини, щоб заспокоювати повстання чехів проти соціалізму. Дуже переживали за сина батьки, але все обійшлося добре.
З дитинства мав хист щось робити руками – майструвати, ремонтувати, лагодити. Певний час працював електриком у Державній службі охорони (сигналізація), також на птахофабриці.
У вільний час дуже любив читати Біблію чи пізнавальну літературу, спілкуватися з людьми. Особливо подобалося рибалити, ходити по гриби і ягоди.
Свою долю, дружину Ірину, зустрів у Львові і туди переїхав жити. Разом із нею виростив і виховав доньку Олену й сина Андрія, тішився онучками Анастасією та Аліною. Був напрочуд добрим сім’янином: працював на трьох роботах, аби прогодувати родину. У вільний час любив із сім’єю відпочивати в Карпатах.
Дядько запам’ятався мені веселим, добрим, товариським чоловіком, щирим, готовим прийти на допомогу кожній людині.
Я пригадую своє дитинство. Ми з мамою їздили до Львова. Дядько, який був моїм хрещеним, старався показати мені цікаві місця. Ми були в цирку і на Високому замку, у музеях, каталися на трамваї. На Новий рік обдаровував мене цукерками, ніколи не забував і про день мого народження.
Він міг сказати і критичне зауваження, мав загострене почуття справедливості, але ніколи довго не гнівався. Завжди ділився з людьми навіть останнім, що мав.
Був дуже сумлінним і працьовитим, завжди намагався довести розпочату справу до кінця.
Звісно, життя випробовувало його різними труднощами, як і кожного з нас, але він гідно сприймав усі удари долі й боровся з перешкодами. Недаремно ж народна мудрість гласить: «Життя прожити – не поле перейти».
Він пішов за небокраї Вічності ранньою весною, невиліковна хвороба перемогла… Та Петро Іванович назавжди житиме у країні моїх спогадів.
Кожна людина, проживши на Землі, повинна залишити по собі добрі справи, відтак вона житиме завжди у пам’яті нащадків.
Богдан Янович
Коментарі