Світло Божої любові
Я навчалась в часи тоталітарного режиму, тому викладачі цього незвичного закладу розповідали нам на уроках про краще майбутнє і як добре буде там жити інвалідам. Нам викладали теорію Дарвіна, Маркса, Леніна, але ми не розуміли, що за цими теоріями ми приречені стати зайвими в цьому суспільстві, навіть небезпечними з точки зору медицини, оскільки деякі з нас мали спадкові захворювання. Нам обіцяли світле майбутнє і всіляку підтримку за стінами дитячого будинку, але потім ми зрозуміли, що це була брехня.
Ми не знали, що є світло Божої любові і Божої правди. Нам про це ніхто не розповідав, хоча це Світло зігрівало нас своїм невидимим промінцем, пробиваючись до дитячих сердець крізь сирі холодні стіни невірства і неправди. Я ще не знала, що прийде час і це Світло осяє і мене, ніби підсніжник, що пробивається крізь кригу побачити сонце. Скільки ж тут було тих дитячих незігрітих душ, що чекали на материнську ласку, батьківську опіку, просто чекали когось, хто б їх любив, говорив ніжні слова, захищав і на кого вони могли б надіятись.
Через нестачу любові ми швидко ставали дорослими. Нас ніхто не пестив, не втішав, не цілував, не пригортав, не купував солодощі та іграшки, і з часом у нас вироблялось бажання виплеснути на когось цю гіркоту душі. Ми хотіли якомога глибше приховати цей біль, але іноді зривались, і тоді кожен виказував своє бажання помстити тим, хто нас залишив, помстити долі за несправедливий вирок чи просто доказати всім, що ми не пропадемо. У нас формувалися свої, особливі погляди на навколишній світ та свої, не завжди милосердні правила по відношенню одне до одного. Наприклад, за крадіжку ми виганяли на мороз. Дівчатка стояли на крижаному асфальті голими коліньми і просили про помилування. Ми ж на це дивились холоднокровно і думали, що це допомагає. Але насправді це робило нас ще злішими. Відстоювати своє «я» було правилом кожного вихованця, але не всім це вдавалось, і деякі ставали об’єктом постійних знущань та насмішок серед дітей. Няні й вихователі ставились до нас не завжди справедливо і вимагали більшого, ніж ми насправді могли зробити. Неодноразово ми отримували штурхана чи догану за будь-які дрібні вчинки, на які у звичайних школах не звертають уваги.
Але одного разу я вперше зустріла людину, яка виявила незрозумілу для мене на той час жертовну любов. Я йшла до їдальні на милицях і, відчувши поштовх у спину, впала. Мабуть, хтось із хлопчаків навмисно штовхнув мене. Через годину я лежала на лікарняному ліжку. Тільки у присутності подруг забувала про нестерпний біль. У ті часи я вперше познайомилася з дивними людьми, яких у лікарні називали штунди. Вони приносили мені передачі. Одна віруюча жінка, дізнавшись, що я з дитячого будинку, захотіла мене удочерити. А коли дізналась, що у мене є мама, все одно продовжувала мене відвідувати і сказала, що буде молитися за моє спасіння. Я тоді ще не знала, від чого мене треба рятувати. Дивлячись на світ своїми дитячими очима, я думала, що найщасливіша людина у світі, бо мій перелом уже зрісся і незабаром мене відвезуть до дитячого будинку…
Життя в дитячому будинку
1 травня 1980 року нас розсадили в рядок для проведення святкової лінійки. Лінійки в нашій школі мали свої особливості, тому що на них вчителі стояли, а ми сиділи. Вони проводилися з різних причин. Іноді, щоб засоромити хлопців за те, що вони вкрали курку і, не досмаживши, з’їли її напівсирою, щоб не «засік» вихователь. Часом ці лінійки були присвячені одному з «праздніков», позначеному червоним кольором. Нам зав’язували на шию червоні галстуки і вчили вигукувати завчені слова. Потім ми перед аудиторією дітей, нянь, учителів та вихователів співали пісень із не завжди зрозумілим для нас змістом, наприклад, «Лєнін всєгда молодой». З іншого боку, цей день був кращим за інші тому, що нам давали на обід по дві чи три цукерки. А хто самостійно пересувався, могли погуляти містом. Там ми на загальні гроші купували чебуреки по 22 копійки чи кабачкову ікру. Такі делікатеси після обридливої каші та сирних запіканок видавалися нам дуже смачними. Ми збиралися десь подалі від «начальства», ділили все порівну та смакували.
Одного разу Юрі, що мав тяжку форму церебрального паралічу, бабуся із Севастополя надіслала передачу. Це означало, що бабуся, вистоявши чергу в магазині, придбала дефіцитні продукти. Коли приносили посилку, то вихователі заглядали в неї, чи немає заборонених продуктів. Цього разу в Юри виявилась пляшка «Пепсі-коли». Її забрали тому, що, на думку деяких вихователів, це був алкогольний напій.
- Ви сто, нікогда нє пілі «Пепсі»? – запитав здивовано Юра.
Зрозуміло, що на той час ніхто з нас «Колу» не куштував. Ідеологічно підковані вихователі висловлювали думку, що «Пепсі-кола» – це щось таке з капіталізму-імперіалізму і не виключено, що в ній є алкоголь, а може, навіть і наркотик. Дискусія зайшла в глухий кут. Вирішили, що таке «політичне питання», можливо, вирішить директор, і пляшку з незрозумілим вмістом забрали в учительську для обстеження. На щастя, питання вирішилось позитивно і наступного дня вся Юрина компанія по черзі куштувала дефіцитний напій.
(Продовження наступного тижня)
Редакція щиро дякує авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для друку нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вміння зібратися із силами і йти до здійснення заповітних мрій та досягнення цілей. Отож номер картки в Ощадбанку на ім’я Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”
Коментарі