У пошуках праці
За направленням я потрапила у велике індустріальне місто, над яким небо було аж сірим від промислових викидів. Від цього ставало кисло навіть у роті. Люди, наче комахи, рухались кожен у своєму напрямку, і це нагадувало постійно діючий гігантський механізм. Я розуміла, що мені буде нелегко знайти роботу, усе ж вирішила спробувати переконати чиновників. Спочатку мене взяли на роботу, але через три дні головний інженер поскаржився на мене головному бухгалтеру, і мене звільнили та виселили з гуртожитку.
- Ми розуміємо ваше бажання працювати в нашому місті, але було б найкраще, якби ви повернулись додому.
- У мене немає дому, я «дитдомівська».
- У тебе є мама, нехай вона сама подбає про тебе.
- Я хочу жити самостійно.
- Ми нічим не можемо зарадити, адже, крім роботи, тобі ще й няньку подавай.
- Я прошу у вас лише роботу і більше нічого.
- Знаєш, нам твої сльози не потрібні. Негайно залиш мій кабінет! У мене ще багато справ.
Розмова з директором комунального господарства привела мене в розпач. У цьому місті мене ніхто не чекав. Я сіла у вагон трамвая, але їхати було нікуди. Повертатись у сільську хату без жодних зручностей означало перекреслити всі роки навчання та залишитись залежною від родини, яка на той час стала для мене майже чужою. Гриміли колеса трамвайного вагона, заглушуючи мої ридання. Я залишилась непотрібною та обманутою у цьому суспільстві. Я зрозуміла, що це суспільство було не готове дати руку допомоги не тільки мені, але й багатьом молодим людям із подібними долями. У гуртожитку моя валіза вже стояла на східцях.
- На жаль, ви повинні залишити нас. Директор дав нам вказівку терміново вас виселити.
- Дайте дозвіл зайти в кімнату.
- Через годину щоб тебе тут не було.
У кімнаті я почала розмову з Богом.
- Якщо Ти є, то дай мені відповідь. Прошу, Господи, вислухай мене і допоможи, бо я дуже змучилась і не маю сили боротись. Я дякую Тобі і знаю, що ти пам’ятав про мене завжди, навіть тоді, коли я ламала ноги і коли була у відчаї, я знала, що Ти поряд.
У мою кімнату зайшла комендант і дозволила мені залишитись до ранку. Через декілька днів я отримала посаду старшого бухгалтера. Це була пряма відповідь Бога на мою молитву про допомогу.
Попри все, мене не покидала думка, для чого я живу. Відчуття порожнечі і невдоволення життям привело мене в православний храм, де я вперше почула дивні слова про існування душі, яку треба годувати. Це питання не давало мені спокою, як і питання життя і смерті. А ось як годувати душу, я не знала.
Тим часом зима насипала стільки снігу, що його не встигали прибирати. Усе це було б дуже романтично, якби не мої милиці, які неслухняно ковзались у різні боки. Дорога на роботу була набагато складнішою, ніж сама робота. Під час однієї такої подорожі я зустрілася з людиною, яка розповіла мені про Ісуса, що є Спасителем світу, а також особистим Спасителем кожної людини, яка увірує. Підвізши мене до роботи, на моє здивування, він не взяв плати і подарував мені Євангеліє. Уперше слова з Євангелія я прочитала, ще коли навчалася в Харкові у 1987 році. Це була книга Чингіза Айтматова, що якимсь чином пройшла цензуру і мала чималий резонанс. Обговорюючи цю книгу з однокурсниками, я звернула увагу на те, що автор використовував не відомі мені істини нагірної проповіді Ісуса Христа: «Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви». Ці слова глибоко торкнулись моєї душі, і тому хотілось прочитати все Євангеліє, але на той час ця Книга була заборонена.
(Продовження у наступного тижня)
Редакція щиро дякує авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для друку нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вміння зібратися із силами і йти до здійснення заповітних мрій і досягнення цілей. Отож номер картки в Ощадбанку на ім’я Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”
Коментарі