«Усі життєві справи ми починаємо з молитви, у якій просимо Господнього благословення чи заступництва»

«Усі життєві справи ми починаємо з молитви, у якій просимо Господнього благословення чи заступництва»
«Усі життєві справи ми починаємо з молитви, у якій просимо Господнього благословення чи заступництва»

Спокійно і переконливо почала розмову Валентина Міньковська, погодившись на зустріч із кореспондентом нашої редакції.
Цю тендітну жінку (її без перебільшення можна назвати героїнею казки  данського письменника Г.К.Андерсена «Дюймовочка») Валентину Міньковську і її чоловіка Івана Сергійовича ми зустріли на фестивалі національної традиційної культури «Український коровай-сузір’я», який відбувся в останній тиждень вересня у місті Володимирі-Волинському. Замріяна немолода пара з очевидним вогником в очах привітно зустрічала і проводжала кожного, хто нагодився до їхнього місця на центральній алеї парку, щоб подивитися мереживні кошики з дерев’яного шпону й електричні  світильники у вигляді різнобарвних квітів. Ці вироби – творіння їхніх рук.
-Так, це ми їх робимо, допомагають наші товариші по громадській організації. Щоб зробити такий кошик, одній людині треба трохи часу: і сплести, і пофарбувати, і полакувати, і зробити днище. Напевно, не один  день, якщо не витрачати час на перепочинок. А на світильники ще довше, бо технологія обробки полістирольного матеріалу, з якого виготовляються квіти, вимагає процесів висушування і фарбування. У світильниках електричну схему повністю чоловік майструє. Він розуміється на електриці зі шкільної парти. А ще доводиться багато витрачатися на закупівлю комплектуючих, - розповідає Валентина Миколаївна. 
Відчувалося, що розмова може не мати часового впину, бо є багато про що поговорити. І відчувалася неймовірна жага цих людей донести до всіх і кожного власну правду життя.
-Я вас запрошую до нас додому, ні, ми вас запрошуємо. Приїдьте, там і познайомимося ближче. Якщо у вас не виходить чим добратися, то я приїду власною машиною, привезу і відвезу, - запропонував Іван Сергійович.
 Виголошене спільне запрошення виявило, що ця пара справді є подружжям,  та ще із четвертим десятком сімейного стажу. Нічого дивного не було б, таких пар чимало в Україні, якби поряд лави, біля якої акуратно були виставлені для продажу мереживні кошики і кольорові світильники, не лежали дві пари милиць. Саме вони змушували обійняти розумом увесь життєвий подвиг цих людей.
«Господи, просимо тебе благословити нас і журналіста, це пригощення і справу»
 Міцний, але не надто високий паркан дозволяє перехожим бачити, що подвір’я облаштовано з любов’ю і з урахуванням сучасних підходів до ландшафтного дизайну. Туї, трава на газонах, дерев’яні атрибути на траві, квіти і плодові дерева, сучасний фасад житлового будинку – усе свідчить про те, що тут живуть хазяйновиті та вмілі люди. Не менш затишно і сучасно в хаті. А головне, ніде тобі ні пилиночки, ідеальний порядок. Примітними є на стінах картини.
Не забарився для гостини чай, заварений господарем. Він зізнався, що рідко погоджується на інтерв’ю з журналістами, бо не є публічною людиною. Але у нашому випадку зробив виняток, бо захотів донести до читача важливе повідомлення. Можливо, воно і не нове, але визріло у нього особисто і в його дружини саме зараз: Господь у житті кожної людини має бути найголовнішим фактором, а віра в нього – стати джерелом життя, молитва – ключем до порозуміння людини з Богом. А далі після молитви про благословення поживи Валентина Миколаївна та Іван Сергійович  розповіли про те, як вони стали свідками у життєвих історіях про силу молитви, хоча дуже хотілося почути їхню розповідь про спільну сімейну історію.
У шостому класі сказав, що Валя буде його дружиною
Такої далекозорості у звичайному житті у звичайних людей є дуже мало. Інша справа, коли йде мова про людей, які мають виборювати своє право, своє місце під сонцем нарівні з повносправними особами. Фізична вада несправедливо таких людей обділяє майже всім, що є легкодоступним для оточуючих, починаючи від користування громадським транспортом чи власним авто і закінчуючи елементарною потребою одягнутися. Раніше для  таких людей були облаштовані спецінтернати, де вони, як у рекреації, вчилися виживати, обслуговувати себе і засвоювали освітні програми шкіл. Саме в цьому закладі й зустрілися Іван і Валя.
- Я у такому інтернаті перебував із шести років. Коли з’явилася новенька, я вже навчався у шостому класі. Потім виявилося, що чорняву дівчинку звати Валя і вона на рік молодша за мене. Я довший час ходив до її класу і тихенько спостерігав за нею. Вона не йшла на контакт, хоча помічала мою цікавість. Як пізніше виявилося, настанови її мами про можливі наміри хлопців, наслідки стосунків із ними, які можуть дуже погано скінчитися для неї, на багато років сформували велику глуху стіну до моєї уваги, – розповідає Іван Сергійович, згадуючи про знайомство.
 Діти в школах-інтернатах проживали разом постійно і майже безвиїзно. Між ними складалися дуже тісні стосунки, які панують у звичайних сім’ях. Від підйому до «відбою» до сну проходили усі дні, і будь-якому вихованцю не вдавалося протягом дня лишитися десь у куточку чи не зустрітися з будь-ким таким, як сам. Хіба яке загострення хвороби вкладало дитину в ліжко, але ж тоді практично усі про це знали і відвідували хворого. Отож і Валя, як не уникала зустрічі з Іваном, усе ж бачилися постійно. І на одній із таких зустрічей безапеляційно з глибокою хлопчачою симпатією сказав, що Валентина колись буде йому за дружину.
Мамин імунітет проти будь-яких стосунків дочки з хлопцями спрацював на всі сто відсотків. Мама, яка була звичайною сільською жінкою, але великої і щирої душі, любила свою доньку, як і її брата та сестру. Тільки Валі потрібно було більше уваги віддавати і турботи. На той час ніхто з лікарів не міг нічого конкретного сказати про доччину недугу. І мама боролася за її життя від пологового будинку, де їй радили відмовитися від дитини, і до випускного вечора у спецінтернаті, який Валя успішно закінчила. Про Івана й  не думала.
Як і всім дівчатам, Валентині снився принц на білому коні
І він з’явився, світловолосий, усміхнений, вдумливий і зосереджений на своїх цілях у житті. Після закінчення технікуму за бухгалтерським фахом із великим бажанням поїхала на зустріч випускників спецінтернату. Там знову зустріла свого Івана, але він не був таким, як колись. Поговорили про життя, про мрії і проблеми, які доводилося розв’язувати. І саме тоді в обох виникло бажання не прощатися назовсім. Після того, як роз’їхалися, почали чекати одне від одного вісточки. Усе частіше писали одне одному, а за рік Іван Сергійович зробив пропозицію руки і серця Валентині Миколаївні.
Від щастя молода сім’я не відчувала тих побутових незручностей, із якими їм зіштовхуватися щодня: на милицях доводилося піднімалися на 5-ий поверх, до роботи діставалися з трьома пересадками на трамваях і автобусі. Але рай у квартирі, яку виділили Валентині, ніщо не могло зруйнувати, хіба іноді смуток про неможливість мати дітей затьмарював  його атмосферу. Обом хотілося голубити дітей, турбуватися про них, чути їхній сміх. Стан здоров’я не дозволяв самостійно прийняти рішення щодо народження дитини. Звернулися до лікарів у місцеву лікарню, написали звернення з питанням про можливість народжувати до столичних професорів. Відповіді, як вирок, прозвучали про одне – із малою вагою, із малим зростом і наявними хворобами народжувати заборонено. Навіть не дали шансів на якісь можливі варіанти чи відсутність ризиків. Допоміг чоловік. Саме він запропонував узяти дитину на виховання.
Донька стала їхнім центром всесвіту. Тішилися будь-яким її маленьким відкриттям: уперше пішла, почала називати їх мамою і татом. Доглядати за донькою було надто важко, тому змушені були покинути роботу заради цього. Почалися нелегкі будні, коли надовго затримували виплату пенсії з інвалідності. Також від держави не отримували на дитину жодної копійки. Економити доводилося на всьому, щоб тільки не була обділена доця.
Друзі та знайомі не змогли зарадити їхнім постійним думкам про переїзд, хоч сім’я і мала власну невелику квартиру. Іноді  бажання оточуючих знати про їхню родину переходили усілякі межі. У цей час потрохи почали знайомитися зі словом Божим, читали святе письмо. Саме це допомагало жити і не зважати на різні неприємні моменти. Та й розуміли, що тільки переїзд допоможе зберегти таємницю усиновлення.
Меблі  відправили контейнером, а все майно завантажили в маленький «запорожець» і  рушили в дорогу. Чоловік Іван Сергійович надзвичайно обережно їхав до нового місця проживання. А обережно не тільки через те, що дорога не весь час добра була, а тому що у машині віз дружину і свою маленьку донечку.
«Нове життя – це наша віра в Спасителя, у наші можливості»
На новому місці легше не було. Усе потрібно було починати спочатку. Але одновірці, або ще їх називають брати і сестри, стали тими, хто незмінно допомагав у багатьох проблемах, які доводилося розв’язувати щодня. Найголовнішою була духовна підтримка.
А Валентина повністю поклалася на Бога в тому, що, будучи вагітною, стримувалася з візитами до лікарів, бо боялася, що заборонять виношувати дитину. Молитва стала для них чудодійними ліками, а ще – порадницею і розрадою. 
І вони переконалися у великій силі підтримки Господа: усе відбулося успішно і благополучно.
«Продовження нашої долі – у книгах»
Ще довго подружжя розповідало про своє життя: як виховували сина, дочекалися онуків, як навчилися невеликого бізнесу, побудували своє невелике, але дуже затишне обійстя. Очевидною є їхня любов до життя і до людей. Як ніхто, розуміючи всі проблеми людей з інвалідністю, стараються ніколи не залишатися байдужими. Саме про це й написані дві автобіографічні книги: Валентини Миколаївни «Диригент мого життя» та Івана Сергійовича «Загоєні рани». Умисно в цій публікації не продовжую розповідь про подальшу історію родини, бо в книгах (до речі, вони невеликі за обсягом) автори від серця і душі розповіли її так, що ніхто цього краще за них не зробить.
Скажу одне: розповідь у книгах надто реалістична. Надскладне життя героїв на тиждень змусило відтермінувати роботу над публікацією. Вона почалась після того, як мені вдалося прочитати ці видання.
Із доброї волі авторів Валентини Миколаївни та Івана Сергійовича редакція продовжить розповідь про них розміщенням текстів обох книг. Правда, публікацію змушені будемо зробити в кілька номерів.
Сергій Залуський

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: