Життя в дитячому будинку
У групі кожен мав свою, як ми називали, компанію, і хоч я жила зі старшими дівчатками, все ж до компанії старших мене ще не брали. Заглядаючи в дзеркало, я все ще бачила там маленьку на зріст дівчинку, розуміючи, що причиною того є моє захворювання. Моя подруга Оксана була настільки маленька, що в 15 виглядала як трирічна дівчинка. Іноді старші дівчатка з нею гралися як з маленькою дитиною, доти, поки не помітили, що вона носить фотокартку 16-річного юнака.
Наші фізичні вади доповнювались і душевними травмами, бо більшість дітей були покинуті батьками. Одного разу, сидячи в класі після уроків, я почула зворушливу розповідь про хлопчика з паралельного класу. Цього хлопчика привезли з Будинку дитини, ще в пологовому будинку від нього відмовились батьки. Він мріяв стати військовим. Ця розповідь полягала в тому, що у нього нібито знайшовся тато і він – військовослужбовець. Пізніше ми дізнались, що цей військовий просто добрий дядя, який прийшов його відвідати.
Після 24 травня дехто з дітей їхав до рідних. Вони сиділи на візочках біля великої брами і чекали на їхній приїзд. А хто залишався, заздрісно дивились услід друзям. І хто знав, де вже наша справжня домівка: там, де нас почали забувати сестри і брати, чи тут, у казенних стінах, де на залізних ліжечках ми бачили чудові сни про маму, яка так лагідно пригортає до своїх грудей, обіцяючи скоро приїхати. А, можливо, цей будинок був єдиним притулком, де нас прийняли і допомогли вижити? Ці люди хотіли дати нам щось більше, ніж сухі знання, вони віддавали нам частку себе. Для праці в дитячому будинку треба було мати особливе покликання.
Зрозуміло, що комуністичний устрій не обійшов і цей будинок. Нам не дозволяли говорити про Бога, ми не могли прочитати Біблію, не дозволяли молитися. Одного вечора ми вже лежали в ліжках і дискутували про Бога. Кожен мав розповісти, про що написано в Біблії. Із сімнадцяти дівчаток лише одна розповіла про те, як на Великдень вона ходила до церкви. Увечері я полюбляла слухати приймач на коротких хвилях, і вчителі, дізнавшись, що я слухала «Голос Америки», звинуватили мене в тому, що через мій приймач падають літаки, бо короткі хвилі заглушують радіохвилі – і літак втрачає напрямок польоту. Після цього радіо у мене відібрали.
Пригадується, що кожен вихователь мав свій стиль робити «підйом». Дуже радикальним був Ігор Васильович, у минулому військовослужбовець. Якщо після слова «падйом» хтось із дітей не хотів вставати, він знімав ковдру і ставив на ноги, навіть якщо їх не було.
Нам постійно проводили «політінформації», хоча ми не дуже цікавились політичними подіями. Серед дівчаток побутувала думка, що коли помре генсек Брежнєв, то настане кінець світу. І це, на думку однієї з подруг, мало статися у 2000 році.
А тим часом життя в будинку мало свої особливості і переваги. Моя подруга Надія, якій у дитинстві свиня від’їла кисті рук, абсолютно засвоїла вишивання хрестиком і в’язання. Віктор малював ногами чудові пейзажі, Оксана мріяла стати актрисою, бо її вже брали на проби в Одеську кіностудію, де вона зіграла Машу в кінострічці «Діти сірих каменів».
У суботу та вихідні нам проводили дискотеку, і хоча я дуже любила музику, все ж на дискотеку ходила рідко. Здавалось, що через мій маленький зріст на мене все одно ніхто не зверне уваги. До того ж я боялась поламати руку чи ногу і тільки спостерігала за іншими.
Та все ж одного разу я помітила, що білявий хлопчик з кругленькими, як ґудзики, очима постійно спостерігає за мною. А коли ми опинялись у їдальні, то він неодмінно намагався віддати мені свої цукерки. Я робила вигляд, що це мені не подобається, та, дзвінко сміючись, мчала на своєму чотириколісному візочку вниз по похилому пандусу.
- Мала дикунка! Коли ти виростеш, то я неодмінно на тобі одружусь, – кричав він услід мені.
- Я виросту тоді, коли ти помудрішаєш!
- Дивна ти якась, а ще відмінниця.
У юному віці подруги почали розповідати мені про свої почуття, я ж із цього приводу мала свою особливу думку і вважала зайвою тратою часу думати про кохання, маючи такі проблеми зі здоров’ям. Одного разу я помітила, як молода бібліотекар сидить біля нашого випускника. Це був гарний молодий хлопець із мускулястими руками, він пересувався на візочку, бо мав повністю ампутовані обидві ноги. Ця закоханість переросла в міцну сім’ю, і ми пізніше з дитячою заздрістю спостерігали, які вони щасливі разом. Не пам’ятаю, про що я тоді думала, коли бачила подібні сім’ї. Пізніше при кожній думці про власну сім’ю у мене псувався настрій. Я вирішила для себе: якщо не стану повноцінно здоровою, то ніколи не вийду заміж. Тоді мені було шістнадцять років, я забороняла собі думати про кохання, у мені відбувалась постійна боротьба душі і тіла.
(Продовження наступного тижня)
Редакція щиро дякує авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для друку нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вміння зібратися із силами і йти до здійснення заповітних мрій та досягнення цілей. Отож номер картки в Ощадбанку на ім’я Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”.
Коментарі