Наречені
У всьому, що ми робили, була присутня радість. Я не знала, що чекало мене попереду, адже мій обранець мав складну долю. Через складну травму ноги в шість років батько відвіз його на навчання в будинок-інтернат. Часто снилась йому велика родина, крім нього, в сім’ї було ще п’ятеро дітей. В інтернаті він був дуже худеньким блідим хлопчиком із досить спокійним характером. Полюбляв проводити час на самоті або ж займався улюбленою справою. Він приходив до мене в клас і ще в чотирнадцять років пообіцяв, що візьме мене за дружину. Дитячі жарти переросли у справжні почуття. Але цьому щастю передувала складна операція – він був між життям і смертю. Дев’ятнадцятирічний хлопець приїхав до медичного інституту з надією стати повноцінно здоровим. Після невдалої операції – гангрена, і, як результат, повна ампутація ноги. Мужньо пройшовши випробування долі, він знайшов у собі сили жити. Мені подобалося в ньому те, що він не був легковажним. Над кожною справою розмірковував і завжди всю роботу доводив до кінця. Я трохи вагалась, коли він запропонував мені стати його дружиною, та він був наполегливим. Застереження від неправильних кроків у подружньому житті я отримала як від лікарів, так і від рідних. Ми прагнули створити повноцінну сім’ю, але, щиро кажучи, я не мала де взяти прикладу сімейних стосунків. Ми не знали, які випробування чекають на нас попереду. На початку нам довелось подолати лише проблеми в побуті. Меблі і все навколо, як на кухні, так і в кімнаті, були звичайними і не прилаштованими під мій ріст. Тому мені треба було навчитись робити всю хатню роботу без сторонньої допомоги. І я це робила так, ніби зовсім не мала потреби в якихось зручностях. У собі я завжди повторювала: я мушу навчитися робити все необхідне, і нехай мені допоможе Бог. Кожного дня о шостій годині ранку ми вирушали на роботу. Першим рейсом автобуса ми їхали в центр міста, а потім кожен пересідав на потрібний маршрут. Після роботи ми знову зустрічалися на домовленій зупинці, щоб їхати додому. Все ніби було гаразд: у нас була робота, нова квартира, але не вистачало того, про що я навіть боялась мріяти. Воно було таємним бажанням моєї душі, особливо коли я бачила, як мій чоловік грається з маленьким сусідським хлопчиком. Я тайкома плакала... Мені дуже хотілось бути мамою.
Бути мамою
Я пройшла обстеження лікарів... Медики розводили руками і казали, що народити дитину з моїм ростом і тяжкими фізичними вадами неможливо. Щоб заспокоїти мене чоловік, запропонував взяти дитину на виховання. Я постійно молилась про те, щоб Господь приготував мене до прийняття цієї дитини. Пройшовши всі інстанції для усиновлення ми нарешті отримали дозвіл побачити одну дівчинку, яку можна удочерити.
Ми увійшли в приміщення Будинку дитини. Запах збіглого молока викликав у мене до болю знайомі спогади. Цей запах нагадав, як я вперше потрапила до дитячого будинку. Ми помітили групу дітей, що йшли на обід. Дехто з малюків почав вигукувати: “ Мама за мною приїхала!”
Ти не моя мама?
- Візьми мене на руки, дядя, -- дивлячись у вічі, протягував руки білявий хлопчик. Ми з болем в серці дивились на цих діток.
- Заходьте, будь ласка до ізолятора. Ми покажемо вам вашу дівчинку.
- Подивись, Іринко, ось тато і мама за тобою прийшли.
Чоловік взяв дитя на руки. Дівчинка почала підскакувати і радіти, незважаючи на те, що в неї була висока температура. Коли медсестра захотіла її забрати з рук, дитина міцно вхопилась за комірець сорочки і не хотіла відпускати свого довгоочікуваного тата. Дівчинку занесли до кімнати, а ми попрямували оформляти необхідні папери. Через деякий час ми приїхали за нашою донечкою.
Взявши на руки цю беззахисну людину, ми з чоловіком зрозуміли свою велику відповідальність за її подальше життя. Оточуючі і сусіди заїдали нас поглядами і зайвими питаннями. У нас визріло бажання переїхати в інше місто. Я все більше віддавала себе цій дитині. Моїм найбільшим бажанням було стати для неї всім тим, що вона втратила.
(Продовження у наступного тижня)
Редакція щиро дякує авторці за дозвіл поширення її книги і оголошує збір коштів для друку нового тиражу. Ми переконані, що такі книги людям дають добрий приклад успішного життя і боротьби за кожен день, вчать вміння зібратися із силами і йти до здійснення заповітних мрій та досягнення цілей. Отож номер картки в Ощадбанку на ім’я Міньковської Валентини Миколаївни 5167 8032 4527 3276. Просимо небайдужих людей відгукнутися і здійснити пожертву коштами з поміткою “Для видавництва книг”.
Коментарі