Про це як ніхто знає володимирчанка Світлана Черненко, яка погодилася поділитися з читачами «Міста вечірнього» своїм досвідом.
Останнім часом на сторінках газети ми досить часто знайомимо читачів з представниками різних професій, розповідаємо про те, як складаються людські долі і які стежки приводять людей до опанування нових сфер діяльності. Сьогодні ми хочемо розповісти про місцеву мешканку Світлану Черненко, яку багато хто знає як учасницю хору ветеранів «Пам’ять» та хору «Журавка», що діяв на базі Університету третього віку. Вона – активна та ініціативна жінка. До карантину, як і багато наших земляків, їздила працювати до сусідньої Польщі, де доглядала людей похилого віку. Це робота не з легких, адже потребує не лише фізичних зусиль, а й моральної стійкості та психологічної готовності допомагати старшим людям, приділяти максимум уваги їхнім потребам, підтримувати, розуміти… Потрібно знайти індивідуальний підхід до підопічного, налагодити контакт.
За кордоном дуже поширена практика, коли на схилі літ людьми опікуються не найрідніші, а, наприклад, спеціально підготовлені для цього фахівці чи ті, кому довірили цю справу родичі стареньких. Буває, доглядальниця оселяється в домі підопічного, де допомагає йому з усіма хатніми справами, готує їжу, пере, прибирає. Часто старенькі доживають віку у спеціалізованих закладах. Для українців така практика видається трохи дивною. У нашій країні у притулках зазвичай мешкають люди, що не мають рідних, які б ними опікувалися, або ті, хто вів бродяжний спосіб життя. А в деяких іноземних країнах усе зовсім по-іншому. Наприклад, у США вважається нормою для літніх людей, яким близько 80-ти років, проживати в комплексах і будинках, де їх доглядають. Коли в австралійців з віком погіршується стан здоров’я і їм необхідна допомога у побуті, то вони продають своє житло і переселяються у спеціальні багатоквартирні будинки, так звані хостели, де для них створені всі умови для проживання, або у заклади з цілодобовим медичним супроводом. Поширені будинки для людей похилого віку й у Канаді, а певним категоріям людей з обмеженими фізичними можливостями (не лише літнім) держава забезпечує турботу вдома. У Німеччині є понад 14 тисяч фірм із догляду за людьми похилого віку. Три чверті літніх людей продовжують жити вдома, а помічники і медсестри приїжджають до них. Інші доживають віку у спеціальних закладах. У Польщі поряд з державними будинками опіки збільшується кількість приватних будинків для літніх людей. Також багато хто не покидає власних осель, а запрошує доглядальниць, які зазвичай проживають зі старенькими та опікуються ними.
Доглядати за чиїмись батьками, бабусями та дідусями до Польщі (а ще часто до Італії) їдуть й українки.
Світлані Черненко про жінку, яка шукає доглядальницю для своїх стареньких батьків, розповіла її сваха, яка на той час уже опікувалася людиною похилого віку та жила по сусідству. Хоч досвіду в цій справі Світлана Миколаївна не мала, та все ж погодилася. Їй і раніше доводилося заробляти на хліб у Польщі – їздила туди на сезонні роботи, працювала на полі, не цуралася ніякого підробітку.
- Анешка, донька подружжя, яке я мала доглядати, зустріла мене в Грубешові і привезла у село Мірче, яке знаходилося неподалік. Коли увійшла до старенької хатини, побачила чоловіка й жінку, яким на вигляд за вісімдесят. Вони, як голуб’ята, притулившись одне до одного, сиділи у кухні на дивані біля вікна. Глянула на них і подумала: що ж я з ними буду робити… У той момент Анешка підбадьорила, що все буде добре, - пригадує пані Світлана.
Як згодом дізналася жінка, ці старенькі виростили трьох дітей, кожен з них створив сім’ю, мав свої клопоти й турботи, тому доглядати батьків не міг, хоч і жили рідні недалеко – за пів години їзди. Щодня на дві години до подружжя приходила соціальний робітник, але вагомої допомоги не надавала, тому діти вирішили найняти доглядальницю, яка б цілодобово опікувалася старенькими. До речі, у цьому невеликому селі працювало п’ятеро українок, які доглядали літніх людей.
Підопічні Світлани Миколаївни з важкістю пересувалися по оселі й на вулицю не виходили, потребували у всьому її допомоги і підтримки. Приготування їжі, прання, купання, переодягання, зміна підгузків – це основні обов’язки, які вона мала виконувати. Її день розпочинався з того, що вранці вона приносила вугілля й дрова у котел, який обігрівав приміщення та нагрівав воду. Жінка каже, що це була чи не єдина можливість провести деякий час на вулиці, подихати свіжим повітрям. Далі бралася готувати сніданок, часто це були молочні страви або оладки, які так любили її підопічні. Готувала для них різні страви, часто цікавилася їхніми вподобаннями. Продукти зазвичай заздалегідь привозила донька, адже до магазину було далеко. Пані Світлана стежила, щоб після їжі дідусь з бабусею прийняли ліки, та навіть робила масажі, коли ті скаржилися на біль у ногах. За щоденними хатніми справами й приготуванням їжі минали день за днем. Жінка працювала два місяці, потім їхала на певний період додому, тоді знову поверталася до цієї сім’ї.
- Мої підопічні були добрими людьми, але зі своїми характерами, - каже пані Світлана. – Дідусь любив у кухні сидіти на дивані та стежити за усім, що я роблю. Бабуся ж більше відпочивала на ліжку. Бувало, як щось їй не подобалося, то відкрито не казала, а могла зробити якусь капость. У них були свої манери поведінки, звички. Але наскільки приємно було стежити за тим, як вони одне на одного дивилися й тулилися, як голубки.
Недарма кажуть, що на схилі літ люди дещо схожі на малих дітей. Деякі можуть вередувати й вимагати до себе постійної уваги. Щоб піклуватися про них, потрібно бути досить стресостійким, усе сприймати з розумінням.
- У будь-якій ситуації не варто втрачати самовладання, треба бути спокійною, не підвищувати голос. Потрібно навчитися підлаштовуватися, інколи переводити ситуацію на жарт, - каже Світлана Миколаївна.
Пані Світлана розповідає, що старенькі звикли до неї, прив’язалися і були вдячні за її роботу, опіку й добре слово. Такий вид заробітку – не з легких.
- Працювати доглядальницею за кордоном нелегко фізично й морально – дуже тягне додому, - каже моя співрозмовниця. – У селі не було інтернету, щоб у вільну хвилинку щось переглянути чи почитати. Хата від хати знаходилася далеко, і навіть якби щось сталося, то не знала б, до кого по допомогу бігти. Та ще й на подвір’ї у кожного – собаки. Там сусіди не ходять одне до одного в гості, тому відчутний і брак спілкування. А якщо говорити про оплату праці, то вона була невисока.
Зрештою подружжя пенсіонерів вирішив доглядати їхній син, який переїхав до батьків та почав опікуватися ними. Світлана Миколаївна швидко знайшла нову роботу в тому ж селі. Її підопічною стала жінка, яка теж мешкала сама й потребувала догляду, хоча цілком могла себе обслуговувати і навіть робила собі ін’єкції інсуліном, адже хворіла на цукровий діабет. Там пані Світлані було значно легше працювати в плані догляду за жінкою, але все змінила пандемія коронавірусу. Жінка в кінці березня минулого року повернулася додому і з того часу на роботу за кордон не їздила.
- Моя кума зараз доглядає двох стареньких у Польщі. Запрошує й мене приїхати, каже, що є робота, але я уже не хочу працювати далеко від дому. Якби тут, у Володимирі чи в районі потрібно було доглянути за людиною на схилі літ, я б залюбки погодилася. Могла б працювати за домовленим графіком, згідна на проживання у домі підопічного для цілодобового догляду, адже зараз я живу сама (син із сім’єю мешкає у Нововолинську). Маю досвід роботи та бажання працювати, - каже пані Світлана.
Героїня нашої публікації зараз знаходиться у пошуках роботи, цікавиться наявними у місті вакансіями і готова розглянути усі пропозиції.
Валентина Тиненська, м. Володимир-Волинський
Коментарі