З першого погляду і не скажеш, що Катерині Яцишиній 80! Виглядає вона років на 20 молодшою, молода й душею. У чому ж її секрет, і як склалася доля дитини війни, яка народилася 22 червня 1941 року?
Про деяких людей кажуть: у них є чого повчитися, а після знайомства і спілкування з Катериною Архипівною я б сказала, що від цієї жінки щось корисне та мотивуюче можна брати оберемками. Це про світосприйняття, стосунки в родині, товариськість, енергійність, щирість, працелюбність, охайність, гостинність, життєві цінності, здатність до самопожертви, ставлення до труднощів та уміння їх долати…
Із Катериною Архипівною та її сім’єю ми ближче познайомилися незадовго до ювілею жінки у неї вдома. Спілкувалися, присівши на ґанку, і водночас насолоджувалися співом птахів та красою обійстя. Біля паркану охайними рядочками простяглися грядки, а навколо будинку майоріють різнобарвні квіти, ростуть дерева. Створені тут також різноманітні декоративні елементи, які доповнюють композиції та дарують приємні емоції всім, хто це споглядає. Очевидно, що до облагородження кожного куточка підходили з натхненням та любов’ю.
Народжена у час війни і з метою – вижити
Катерина Архипівна родом із Ласкова. Вона – шоста дитина в сім’ї – благословилася на світ в окопі під звуки вибухів у день, коли почалася німецько-радянська війна. Тато встиг лише трохи потішитися новонародженою донечкою, його забрали на фронт, а мама лишилася сама з дітьми. Не раз односельці, сусіди просили жінку, аби залишила немовля в окопі, бо ж «війна все спише», та як же вона могла піти на такий вчинок?! Отак у страху, в голоді та холоді, без належних умов для існування зростали діти. Тоді була у всіх одна мета – вижити.
- Про війну у моїй пам’яті закарбувався лише один спогад. Це було у 1944 році. Наша хата стояла на хуторі, а в садку було багато окопів. Ми сховалися туди, бо було чутно постріли. Я хотіла побачити, що навколо відбувається, встала і помітила, як на білому коні їхав німець. Мама мене швидко відсмикнула донизу, мовляв, присядь, бо будуть стріляти і можуть убити. Що було далі – не згадаю, - каже жінка.
Після закінчення війни повернувся додому тато Архип Григорович, який дійшов аж до Берліна. Він був поранений та з осколком під серцем прожив усе життя. Щороку 9 травня у селі згадували про подвиги тих, хто повернувся з фронту, та вшановували пам’ять про усіх загиблих, відвідували кладовище. У той день тато нестримно плакав, адже страшні спогади про ті часи ятрили душу. Проклинали війну багато людей, проливали сльози вдови, сироти й посивілі матері. Зазнала втрат і сім’я пані Катерини. Її найстарша сестра Марія під час воєнних дій уже була досить дорослою (вона 1924 року народження), тому її готували на роботи до Німеччини, а на кілька років молодший брат Василь визвався йти замість неї. До рідної домівки він так і не повернувся, невідомо навіть, де похоронений. Коли у Марії народився син, то його назвали Василем (саме він і є нашим постійним читачем та передплатником). Решта братів і сестра нашої героїні Михайло, Іван, Ольга теж вижили в цей страшний час. Усі згодом створили сім’ї, реалізувалися у професіях. На жаль, їх уже немає серед нас.
У 17 років почала працювати на шахті
Катерина Архипівна закінчила 8 класів сільської школи, 2 роки відвідувала вечірню школу №2 у Володимирі-Волинському і у 17 почала працювати. Трудилася 4 роки на шахті №1 у Нововолинську – наливала газовану воду у бутлі для шахтарів, які спускалися під землю. Згодом упродовж 4 років працювала на 8-ій шахті кухарем, була на роздачі страв.
Саме у ті роки пані Катерина зустріла кохання свого життя – чоловіка Володимира. Він із Хмельницької області переїхав жити до свого дядька у Ласків, адже працював на шахті №8. Молоді люди разом ходили до клубу, зустрічалися, а згодом створили сім’ю і прожили у парі щасливі 35 років.
Разом і в радості, і в горі
- Я з ним так жила, як донька в мами. Чоловік був дуже доброю людиною, я не знаю, чи ще такі є на світі, - каже жінка.
У подружжя народилася донька Валентина. Вони збудували власний будинок у Володимирі-Волинському, тримали господарство (свиней, курей, гусей, качок). Без Катерини Архипівни та її чоловіка не обходилося жодне родинне свято, бо ж були дуже компанійські, а ще так красиво співали українських пісень. Володимир був знаним будівельником, працював у ПМК, обіймав посаду бригадира, а Катерина майже 20 років трудилася у Володимир-Волинському комбінаті громадського харчування, аж до того моменту, доки життя не змінило звичне русло.
Донька вийшла заміж, народився онук Дмитро. Тоді Валентина переїхала на північ Росії в місто Сургут, де знайшла роботу. Там працювала і проживала 30 років. На пів року чотирирічний хлопчик лишився з дідусем і бабусею. Тоді заради онука Катерина Архипівна змінила місце роботи і почала працювати нянею у дитячому садку №7, де й трудилася до виходу на пенсію. Влаштувала хлопчика у свою групу, й таким чином дитина була постійно на очах у бабусі. Віддавала Дмитру всю свою увагу та тепло, і впродовж багатьох років вони залишаються дуже близькими людьми.
У 55-річному віці Катерина Архипівна залишилася вдовою. У чоловіка виявили рак легенів, і хоч рідні з усіх сил намагалися його врятувати, та нещадна хвороба перемогла.
Донька вирішила забрати маму до себе, щоб вона не почувалася самотньою. Так три роки пані Катерина мешкала в іншій країні, працювала вахтером у гуртожитку.
Коли онук Дмитро закінчив школу і вступив до юридичної академії в місті Уфа, що знаходилося за тисячу кілометрів від дому, донька попросила неньку про послугу – поїхати з ним, як жартували потім, «вчитися». Час був непростий, кінець 90-х – початок 2000-х. Жінка дуже хвилювалася за єдиного сина і хотіла, щоб він був під наглядом мами хоча б рік, доки не освоїться у чужому місті. Катерина Архипівна погодилася. Жили в орендованій квартирі, жінка займалася хатніми справами, готувала їжу, пекла пиріжки. Цікаво, що сусідки, які часто бачили Катерину Архипівну з Дмитром, не вірили, що вони бабуся та онук, бо ж не бувають такі молоді бабусі.
Рік промайнув швидко, і жінка повернулася в Україну. З того часу минуло вже майже два десятки років. Жила у Володимирі-Волинському, займалася господарством, часто зустрічалася з подругами, хороші стосунки з якими підтримує не одне десятиріччя: це Надія Кудін, Тетяна Пащенко, Валентина Стасюк, Катерина Давидюк. Крім цього, постійно спілкувалася з рідними по телефону, а на 70-річчя Дмитро подарував бабусі ноутбук, і після цього почали розмовляти по відеозв’язку.
Щороку Катерина Архипівна гостювала у дітей, а донька з сім’єю при першій же нагоді під час відпустки поспішала до мами, допомагала садити городи, збирати врожай, разом їздили також на відпочинок до моря, подорожували Україною. Якось у Валентини були навіть думки продати батьківський будинок і вмовити маму переїхати жити до неї, але ідею не підтримали. Катерина Архипівна не хотіла залишати рідний край, та й онук Дмитро, який тут народився, теж просив відмовитися від такої затії. Тоді донька взялася за ремонт батьківської хати, почала створювати затишок і красу навколо, щоб мамі було тут приємно і комфортно.
Коли Валентина Володимирівна вийшла на заслужений відпочинок, разом із чоловіком Василем переїхала в Україну, до мами. Проживають тут уже кілька років. При нагоді приїздять гостювати Дмитро з дружиною Олею.
Який же у Катерини Яцишиної секрет молодості?
- Мамин секрет у тому, що вона дуже легка на підйом, має такий міцний життєвий стержень, що ми усі рівняємося на неї. Коли якісь клопоти, негаразди, то мама завжди підбадьорить і вдало підібраним емоційно зарядженим словом вселяє надію, що все неодмінно буде добре, - каже донька ювілярки Валентина Володимирівна. – Мама так молодо виглядає завдяки генам. Вона вдалася у свого тата, який попри непросте життя, про яке свідчила сивина у волоссі, довго виглядав молодо. Запорука маминої краси – це наснага жити, ніколи не падати духом, не опускати руки. Вона не знає, що таке депресія, і не приймає близько до серця негаразди, а з усмішкою їх долає.
Катерина Архипівна завжди дбає про свій зовнішній вигляд. Для неї важливі і зачіска, й легенький макіяж, чисте й охайне вбрання. Вона не вийде з дому, доки не причепуриться. Жінка дуже енергійна та комунікабельна, багато жартує й заряджає позитивом оточуючих. Бо ж не може інакше, таку має вдачу.
Незабаром Катерина Архипівна святкуватиме свій 80-річний ювілей. Каже, не віриться, що роки так швидко сплинули. По подвір’ю уже бігають правнуки Артем та Марійка, які гордяться, що у них така чудова прабабуся, і ніжно її називають Катюшкою.
Валентина Тиненська
Коментарі