Хто з вас без гріха, нехай перший в неї той камінь кине!...»
«Де ж ті, жінко, що тебе звинувачували? Чи ніхто тебе не засудив?» А вона відказала: «Ніхто, Господи...» І сказав їй Ісус: «Не засуджую і Я тебе. Іди собі, але більше не гріши!»
Вiд Iвана 8:2-11
Чума нового століття, не вибудовуючи ніяких економічних стратегій, враз повернула мільйони співвітчизників до власних домівок. З одного боку це добре, бо багато родин «побачили» своїх рідних: діти – матерів, дружини – чоловіків, батьки – дітей, але з іншого – не дуже, бо рідна ненька-Україна не здатна забезпечити усім пристойну роботу і платню, а звідси – якість життя українських родин значно погіршилася. На вулицях міста можна тепер зустріти знайомих, про яких, через їхнє заробітчанство, вже багато хто забув.
Така ж історія трапилася з моєю доброю знайомою. Вже пів року, як лишила заробітки в Польщі і скромно тепер живе в Україні, витрачаючи там зароблене, або ж обходиться випадковим підробітком. Але очевидно, ніщо не вплинуло на її добру вдачу й оптимізм. Так само в очах блиск невичерпної енергії, купа ідей і бажання обійняти весь світ. У свій час її, Руслану Володимирівну Мартинюк, педагога-вихователя з багаторічним стажем, називали «доброю тьотею-казкою». Якщо у її товаристві з’являлися дітки, особливо дошкільнята, то ставало зразу зрозуміло, чому її так називали. Неначе маг, своїми оповідками, формою звернення, інтонацією, мімікою і неперевершеним вмінням визнавати дитячий авторитет жінка переносила дітей в інший світ і там з ними вела захопливий діалог про важливі дитячі справи. А якщо їх не було, то тут же з’являлися у розмові. Збоку спостерігаючи за цим її вмінням спілкуватися з дітками, ловиш себе на думці, що жінка – дитячий психолог. І справді це так: вона не могла ним не стати, бо більше чверті століття доглядала і виходжувала найменших у яслах дитячого садка «Дзвіночок», що біля швейної фабрики.
- У дев’яностих на роботу в цей садочок приймала завідувачка Надія Сергіївна Король. Хороша щира жінка. Вона розуміла моє велике бажання працювати з дітками. І хоч в установі не було вакансії, дала можливість мені «зачепитися» за таку омріяну роботу: спочатку на кухню помічником кухаря призначила, потім перевела нянею у групу (тепер їх називають помічниками вихователя), а через два роки доручила виховувати найменших. Можна сказати, що мене ростила до того, щоб почала працювати вихователем. І я їй вдячна за таку школу.
А почала здійснюватися мрія цієї дивовижної жінки стати педагогом задовго до цього моменту. Одразу після уроків у школі, ще дівчинкою, вона прибігала до матусі в той самий садочок. У ньому її мама Людмила Василівна Матвійчук працювала помічником вихователя. Не раз доводилося допомагати, бо діток було у групі багатенько і потреба в догляді була великою. Чи носика витерти, чи допомогти піднятися на ноги, чи іграшку подати, чи навіть «колискову» біду ліквідувати, погодувати – тільки встигай. Не раз Руслана тішилася з того, що дітки з вдячністю тулилися до юної «мамочки» і відповідали їй своїми посмішками та обіймами.
І хоч десь глибоко в душі ще було бажання стати медиком, реальне життя впевнено визначило вибір фаху.
Після невдалого вступу до Володимир-Волинського педучилища, за пропозицією маминого брата Михайла поїхала до нього, далеко в Росію, в Кемеровську область, щоб там вступити на навчання на вихователя. Так і сталося. Вже майже по закінченню закладу, перебуваючи на державній педагогічній практиці, остаточно пересвідчилася, що не помилилася з вибором професії. Керівництво цього садочка вельми запрошувало лишитися працювати молодого педагога, але сімейні обставини покликали Руслану додому, до мами, якій було дуже важко на той час.
- Нелегко було на початках. Хоч бажання працювати мала велике, але відсутність досвіду і професійних навичок давалися взнаки. Іноді вдома батьки мають проблему з доглядом одного-двох маленьких діток, а тут на тебе дивляться двадцять-тридцять пар оченяток і чекають на диво. Щодня мені доводилося щось вигадувати, щоб втримати дитячу увагу і організувати малюків на виконання режиму упродовж дня. Найближчою мені була казкова тематика. Кожного дня я перевтілювалася у якогось казкового героя, могла перевдягатися, змінювати голос і дітей захоплювати такими іграми. Їм ніколи було думати про непослух чи будь-що, що розсіювало їхню увагу. По суті цей підхід до справи ліг в основу того, що мене почали часто знайомі та близькі називати жіночкою-казкою. А ще не було моєї праці без добрих і сумних історій. Різні діти, різні батьки, але бачить Господь, я любила усіх діток і віддавала їм своє серце.
І любила своїх колег по роботі. Колектив був у нас дуже дружний, кожен допомагав один одному. Дякую завідувачці садка: зуміла нас, вихователів і помічників, згуртувати в одну родину. Часто згадую власну участь у загальноміському конкурсі серед дошкільних установ «Вихователь року». Потрібно було провести методичне заняття, практично його реалізувати у формі, методах, щоб кожен вихователь міг побачене використати у роботі з дітьми. Дуже складно було виступати перед аудиторією таких, як сама. Але велику підтримку мала від колег. У всьому допомогли: і наочність виготовити, і провести захід. Завжди можна було розраховувати на них. Працюючи в цьому колективі, я і заміж вийшла, пізніше доньчине весілля відсвяткували. А ще у «Дзвіночку» добра частина моєї родини працювала (бабусина рідна сестра Ліза, покійний тато Володимир – сторожем) і тепер працює: мамина рідна сестра Надія, моя мама і дружина мого брата Марійка. Можна сказати, що така собі династія чи сімейний підряд, - згадує вже не молода, але симпатична жінка-казка.
Дуже багато дітей стали дорослими, нині мають своїх діток і радо зустрічають Руслану Володимирівну в місті та вітаються з нею. З особливим щемом згадуються різноманітні дитячі витівки тих маленьких вихованців, які сьогодні зростом уже вищі на дві голови за неї. Неабиякий слід у її переживаннях лишився від одного випадку, коли хлопчика тихцем із садочка забрала мама, нікому не сказавши. Хлопчик мав неповних п’ять рочків, один у родині, й дуже часто прагнув, щоб було, як він хоче. У цьому випадку так і сталося. Він забруднив руки, і Руслана Володимирівна довгенько просила їх помити, але йому не хотілося цього робити. Та коли погодився, то після того, як помив, вирішив посидіти у коридорі. Вихователька нічого не могла вдіяти з непослухом і на кілька хвилин лишила самого, бо мала за іншими дітками подивитися. От у цей час мама й забрала дитину із групи. Весь садочок був піднятий, як кажуть, на ноги, щоб відшукати хлопчика, вся округа була обшукана. Пізніше виявилося, що хтось бачив маму, яка не викликала підозри як чужа людина і спокійно повела дитину додому.
- Урок коштував багатьох років життя, - уже тепер жартуючи згадує Руслана. – Дітей потрібно берегти і щохвилинно за ними доглядати. Я любила свою роботу, дуже. Тільки шкода, що у вихователів надто мізерна зарплатня. Мені потрібно було допомагати доньці платити за навчання. Критично не вистачало коштів, і тому я змушена була податися до сусідньої Польщі. Бралася там за будь-яку роботу: і в полі працювала, і дітей бавила, і підторговувала різним крамом, навіть клінінгом займалася. А робота з дітками лишилася у моїх думках і мріях. Найголовніша мрія моїм близьким і рідним іноді здається дуже нереальною. Але я давно думаю про відкриття приватного садочка. Не знаю, чи мені це вдасться, та я про це всім розповідаю. Навіть знаю, з ким це робитиму. Наприклад, завідувачкою у нас буде Надія Король, або запрошу Наталію Війтик, медсестрою – свою доньку Марійку, музкерівником – Вікторію Мірецьку, психологом – Руслану Каліновську, а сама буду вихователькою. Обов’язково навчатимемо дітей хореографії і трьох мов – англійської, німецької та польської.
Звісно, ідея може здатися дивакуватою, але вона – чиста і правдива. Руслана Володимирівна про неї розповідає захоплено і з великою любов’ю. Я вірю, що якби вона мала фінансові можливості, то світ збагатився б на дитячий садочок щастя, в якому було б затишно і тепло малюкам.
А ще, крім цієї мрії, у неї багато інших: обов’язково всім робити добро і щоб людям, які її оточують, було поряд душевно добре. А ще мріє про народження онуків, бо хоче всю свою любов віддати їм.
У її хаті завжди багато кімнатних рослин, особливо кактусів, і квітів. Це зараз – її діти. А також песик Джекі – чотирилапий улюбленець, як і котики Маркіза та Пушинка.
Руслана Володимирівна вірить у Бога і всі свої вчинки вивіряє, як належить християнам. Особливе місце в її душі займає молитва-звернення до Бога. Переконана, що слова, які промовляються щиро і з вірою у серці, творять чудеса.
Сергій Залуський, м. Володимир-Волинський
Коментарі