Невмируще дерево українців з Холмщини

Публікації

Невмируще дерево українців з Холмщини
Невмируще дерево українців з Холмщини

Життя часто дарує нам знайомство з цікавими людьми. Бесідуючи з ними, ми дізнаємося зворушливі життєві історії. Нещодавно я спілкувався з жителькою нашого міста Галиною Планковською, яка розповіла про свій родовід.
Її пращури, як по лінії мами, так і по лінії батька, походили з Холмщини – етнічної української землі, яка внаслідок домовленостей тоталітарних політиків відійшла до складу Польщі. 
У селі Заріччя на Володимирщині  жив священник Павло Дикий, то був дядько її дідуся по материнській лінії. Хатина була невелика, але затишна, впорядкована, оточена пишними ялинками. Отця Павла як священника  направили на служіння до містечка Радивилів, а хату, в якій проживав у Заріччі, він передав своєму внучатому племіннику Володимиру Домбровському (дідусеві пані Галини).
Так Володимир Домбровський переїхав жити на Володимирщину разом зі своєю родиною.
Володимир Іванович Домбровський народився у 1905 році на Холмщині, у селі Волаєвичі Грубешівського повіту. Разом із дружиною (на фото) Марією Іванівною (з родини Носалюків) він дав життя синам Володимиру та Юрію і доньці Людмилі.
Та у Заріччі Домбровські прожили недовго, бо у 1939 році прийшла радянська влада і стала впроваджувати свої порядки. Доброзичливий сусід підказав Володимиру Домбровському, що його з родиною внесено до списків на вивезення до Сибіру, тому чоловік зібрав сім’ю і вирішив повертатися на Холмщину, до рідних місць. У Заріччі закопали дещо з майна, а їхати до милої серцю Холмщини вирішили через Брест. Саме на вокзалі у Бресті у них вкрали валізу із документами. Важким було життя переселенців з Холмщини. Мешкати довелося в Грубешові. Та й там прожили недовго, бо у 1944 році розпочалося насильницьке переселення українців з Холмщини. І знову доля закинула Домбровських на Волинь, цього разу вже до села Ужова Рожищенського району. У 1947 році Володимир Домбровський помер ще молодим, і на руках у 36-річної дружини Марії залишилося троє неповнолітніх дітей – Володимир, Людмила і Юрій. Після війни жилося важко, ще й удові на чужині. Але українки – сильні, і пані Марія самотужки ставила дітей на ноги, усім дала освіту, виховала достойними людьми. Син Володимир став педагогом, працював інспектором шкіл у Ратному, товаришував з відомим волинським поетом Олександром Богачуком, автором багатьох чудових віршів. Однією з творчих візиток цього поета є пісня «Троянди на пероні». У  ній є слова: «На пероні, на люднім пероні, де розлуки і зустрічі плачуть, хтось розсипав троянди  червоні, і здається, ніхто їх не бачить… а троянди, а троянди до людей пелюстками кричать: «Ми не квіти, ми – кохання, а кохання не можна топтать».  Цю пісню поет написав для своєї дружини Люсі, а її задушевно виконав Анатолій Горчинський. 
Син Володимира Домбровського Юрій закінчив Львівський автодорожній технікум, проживав у Володимирі, працював механіком у місцевому АТП, виховав сина, який мешкає в нашому місті разом із родиною. Нащадки Володимира Домбровського отримали педагогічну освіту і вже багато років мешкають в Австралії. Ось так доля порозкидала холмщан. Нашого українського цвіту – по усьому світу!
Донька Володимира Домбровського Людмила навчалася у Луцькому медучилищі, стала акушеркою. Спочатку працювала в Любешівському районі, згодом – від 1953 року і до виходу на пенсію – у Володимир-Волинському пологовому будинку, допомогла народитися багатьом людям. Людмила вийшла заміж також за переселенця з Холмщини Володимира Планковського, його батько Михайло  мешкав у Чортовичах, виховав п’ятьох дітей: Любов, Володимира, Ігоря, Галину і Михайла – усі вони стали порядними, працьовитими людьми, як і більшість українців-холмщан.
Мама нашої оповідачки Людмила у шлюбі з Володимиром Планковським виховала доньку Галину і сина Віктора. Пані Галина розповідає, що її батько трудився на Нововолинській шахті №8, брав участь у розбудові Донбасу. Галина має брата Віктора, який був військовослужбовцем, а сама Галина Володимирівна працювала у  райспоживспілці і на оптовоторговій базі, згодом – телеграфісткою у 51-ій військовій бригаді. Тішиться вона донькою Дарією і внуком Марком, які проживають у Швеції.
Я слухав розповідь Галини Планковської і подумав: «Яка ж ми сильна нація – українці! Довелося нам пережити війни, голод, депортації, але ми вижили!»
Складними були долі українців, примусово переселених з Холмщини. Дерево їхнього роду рубали і палили вороги, але дерево те – невмируще, бо воно зеленіє новими молодими пагонами, які проростають на землі матері-України.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: