Дерева – свідки історії

Володимир-Волинський – місто з багатою і давньою історією, яку ми можемо вивчати як з книжок, так і пізнаючи минуле місцевих пам’яток. Проте, крім стародавніх церков і будинків, у місті є дерева, вік яких налічує не одне десятиліття. Вони – живі, але мовчазні свідки історії Володимира.
У сквері поблизу ресторану «Дружба» (колись він називався «Під стріхою») росте могутній дуб, його крона простягається високо до неба. Старожили міста розповідали, що він посаджений на могилі невідомого польського воїна.
Як відомо, від 1569 р. до 1795 р. місто Володимир, як і вся Волинь, належали до складу Польщі. Згодом увійшли до складу Росії, а від 1921р до 1939 р. знову були під польською владою. Тож у місті тривалий час перебувало польське військо. Польські жовніри залишили по собі добру пам’ять як виховані та дисципліновані вояки. Часто історія переплітається з легендами і переказами. Моя уява намалювала оповідку про те, що молодий вояк Казімеж закохався у місцеву дівчину Марисю. Вони пили каву у ресторані «Під стріхою», який у 20-30-х роках був знаний по всьому Волинському воєводству. Закохані ходили вулицями міста, цілувалися, куштували запах бузку теплої травневої ночі. Та щастя було недовгим, бо Казімеж загинув на війні… Засмучена Марися посадила на місці їхніх зустрічей молоденького дубка, який з часом виріс і став велетенським дубом. Багато поколінь закоханих юних володимирчан зустрічалися під пишною кроною столітнього дуба. Звісно, це гарна легенда. Проте на старих фото можна побачити, як у 20-30-х роках 20ст. місцева польська адміністрація проводила біля дуба мітинги і державні урочистості, вивішувала польський прапор.
Цей дуб не єдиний у Володимирі. Наприкінці вул. Івана Франка (колишня Даниловського) росте ще один дуб, якому понад сто років. Міські старожили називають його дубом Зінкевича (на фото). У 20-40-х  роках 20ст.  у нашому місті жив польський лікар Зінкевич. Про це нам розповіла Наталія Грабарчук-Цинкаловська. Лікар був хорошим спеціалістом. Своїм коштом збудував клініку доктора Зінкевича, у ній лікував володимирчан. Будівля клініки зберіглася до сьогодні (на фото).  Багато жителів нашого міста народилися у цій будівлі: там був пологовий будинок, гінекологічне відділення лікарні, а нині – міське управління соціального захисту населення. Розповідають, що у лікаря з дружиною довго не було дітей. Коли ж народився довгожданний син,  пан Зінкевич на його честь посадив дубок, який майже за 100 років виріс і став могутнім деревом. Дружина лікаря була здібною лікаркою-окулістом. У 1939 році радянська влада репресувала її і вивезла до Казахстану. Цілими днями лікарка працювала на овечій фермі. Коли ж було потрібно зробити операцію на очі високопоставленому партійному чиновнику, її запрошували до лікарні… Народний переказ мовить, що одного дня на літаку прилетів її син-льотчик і забрав маму з собою… Звісно, у таку  неймовірну історію важко повірити, але лікар Зінкевич дійсно колись жив у Володимирі. Від нього залишився у місті будинок і столітній дуб. А ще Наталія Цинкаловська розповідала про лікаря Сятецького, який був дуже хорошим спеціалістом, але зловживав алкоголем. Лікуватися до нього у Володимир приїздили хворі з усієї Волині. Коли ж володимирчани потрапляли на лікарську консультацію до Варшави, то їм казали: «Дарма приїхали, маєте у Володимирі лікаря Сятецького!» Інші володимирські лікарі дорікали йому за пияцтво. Він же відповідав: «Якби я не пив, то ви б залишилися без роботи!»
Узагалі ж дуб – шановане дерево серед багатьох народів, зокрема і в українців. Воно було символом могутності, непереможного духу, священним деревом.
 Старожили міста пам’ятають вікові липи, які колись росли поблизу Успенського собору. Вони створювали особливий затишок біля цього величного храму…
У парку біля музею ще й досі ростуть вікові ясени. Прикро, що ворони, які живуть на їхніх кронах, завдають неприємностей містянам і перехожим. Дехто пропонував зрізати ці дерева. Я думаю, що цього робити не варто,  краще зрізати крони, адже знищити дерево легко, а виростити – ой як важко! Тим більше, що під тими ясенами ходили ще монахи-капуцини понад 200 років тому.
На площі Героїв неподалік від обеліска ростуть гарні хвойні дерева. Їм понад 50 років, вони були посаджені приблизно у той же час, коли звели обеліск, – у 1965 році.
А яка гарна акація дарує у травні свої аромати поблизу міського РАЦСу! 
Пригадую, моя мама колись розповідала, як вона з однокласниками з першої школи у 60-х роках 20 ст. садила дерева у парку ім.Гагаріна, поблизу кінотеатру «Космос». Хлопці копали ямки під дерева і знаходили в землі людські черепи й кості, адже на цій території колись розташовувалося старовинне єврейське кладовище.
Як бачимо, кожне дерево має свою неповторну і давню історію, тому не поспішаймо рубати, спилювати старі дерева, якщо вони не заважають і не становлять небезпеки, бо ж дерева – це не тільки зелені легені планети Земля, але й живі свідки міської історії! 
 Краще поцікавтеся у своїх бабусі чи дідуся, яка ж історія того чи іншого дерева або й самі посадіть деревце, і ваші онуки розповідатимуть своїм дітям про вас. На жаль, дерева не вміють розмовляти, але старші люди можуть розповісти багато цікавого. От тільки маємо встигнути розпитати у них про минуле, бо час такий невблаганний і кличе до Вічності старожилів… 
Шануймо рідне місто і вивчаймо його історію! 
Богдан Янович

Розділ новин: 
Теги: 

Коментарі

Схожі новини: