Хтось з мудреців сказав, що якщо людина віддає світові все найкраще, що вона має, то світ відповість їй взаємно. До таких самовідданих людей належить жителька Володимира Антоніна Солодуха.
Пані Антоніна народилася у селі Верів Устилузького району. Мама прийшла з поля після важкої праці, а сусідка прийняла роди. Так на світ з’явилося допитливе дівча. Антоніна Володимирівна пам’ятає, що село Верів було дуже гарним, їх хата потопала у вишневих, яблуневих і сливових деревах, які щовесни буяли рясними цвітом, а восени радували усіх смачними плодами. Тепер цього села, на жаль, немає…Ще радянська влада вирішила, що село не перспективне, тому його не електрифікували, тож родина виїхала до Зорі.
Прадід по батькові, Іван, був дуже працьовитим чоловіком, здібним теслею, мав 14 дітей, з яких вижило 10. Один з його синів, Семен (дідусь п. Антоніни) брав участь у будівництві церкви святого Юрія у Володимирі-Волинському та військових казарм. Будівництвом займався 149 Чорноморський полк, після закінчення справи, командир запросив здібних майстрів поїхати на будови Севастополя. Тож Семен Лисюк згодився і у Севастополі зустрів свою майбутню дружину Софію, яка була полькою і походила з шляхетного роду. Згодом подружжя повернулося на Володимирщину.
Напередодні ІІ Світової війни батька Антоніни – Володимира - як і інших молодих чоловіків, залучили на 40 денні збори, змусили копати рови, брати участь у будівництві ДЗОТів понад Західним Бугом – Радянський Союз готувався до великої війни. Батько згадував, як бачив 21 червня 1941 року незнайомих чоловіків на танцях у клубі в Устилузі, а то були переодягнені німці. Ночував він у садку поблизу маєтку Ігоря Стравінського. Згодом потрапив у полон до німців, бачив трагічну загибель знаного радянського прикордонника Левінцова.
Полоненим пройшов Грубешів, Холм і лише в Кракові сестри милосердя Українського Червоного Хреста трохи нагодували їх кашею… Батько витерпів багато страждань у нацистських таборах Німеччини, Франції і Голландії, але вижив.
Згодом брав участь у будівництві заводу в Голландії , там місцеві люди кидали їм хліб з вікон, трудився у німецького господаря, у якого заслужив повагу за працьовитість. Був звільнений американцями і хоча мав нагоду виїхати до США, повернувся до рідної Волині. Певний час працював на будівництві шахт на Донбасі.
Одного разу батько йшов на зустріч із своєю дівчиною в село Олеськ на Любомильщині (майбутньою мамою героїні нашої розповіді.). У селі Селиськи він потрапив на нараду працівників сільради по підготовці до роботи в осінньо-зимовий період, бо й сам був завідуючим клубом. На тій нараді їх застали хлопці з УПА( боївка Шугая).
Голова сільради був вбитий, а Володимир Лисюк дивом врятувався завдяки свідченню одного чоловіка.
Пов’язана з повстанським рухом була і мама пані Антоніни, яка походила з села Олеськ Любомильського району. Вона працювала у сільській раді і допомагала повстанцям діставати довідки, які посвідчували особу, а її мама ночами пекла хліб і прала одяг для «хлопців з лісу». За таку діяльність її довго допитували, погрожували, але вона усе говорила на свою маму, яка в той час уже була покійна. Тож вдалося уникнути вислання в Сибір. Пані Антоніна з сестрою Валентиною уважно слухали розповіді батьків, які так багато пережили. Але мама завжди наголошувала, що, мовляв, не дай Боже, Вам таке пережити.
По закінченню міської школи № 2 , Антоніна навчалася у Рожищенському технікумі на зоотехніка. Будучи на весіллі, познайомилася із симпатичним хлопцем Петром, який її дуже покохав. Коли парубок відбував армійську службу, то щоденно писав листи коханій Тоні, а вона відповідала йому взаємністю. Усього Петро прислав їй 528 листів. Згодом одружилися. Народилися син Роман і донька Віталіна. Переїхали жити до Зорі. Там жінка працювала листоношею, тож навчилася спілкуватися з людьми праці, бачила людські радості і печалі. У 1986 році її донька Віталіна пішла до школи і мама написала замітку про школу до « Слово правди». Це була перша публікація позаштатної кореспондентки. Пише вона і досі. Статті були і на критичні теми. Зокрема, у публікації « Скривджені», жінка розповіла про селянку Віру Довганюк, якій чиновники не призначили пенсії і хвора жінка довгих 23 роки не отримувала жодної копійки… Реакція була миттєвою – жінка –трудівниця отримала пенсію і цілувала руки Антоніні, кажучи: « Дякую, дитино за допомогу». Усе життя вона старається по можливості допомагати людям.
На жаль, відійшов у Вічність чоловік Петро, але в пам’ять про нього жінка згуртувала його листи і вийшла саморобна книга.
Її гордістю є син Роман і донька Віталіна, яка вміє виготовляти смачні короваї, а потіхою онуки Любава і Ярослав (студент педколеджу), внук Євген є студентом університету будівництва і архітектури, а внук Антон ще навчається в школі.
Жінка справляється по господарству, займає активну життєву позицію: є членкинею міської філії «Союзу українок», уже 9 років є слухачкою університету третього віку, особливо її цікавить історія. Щоб залишити пам’ять про рід, Антоніна Володимирівна, написала декілька змістовних, розгорнутих публікацій про маму і тата, про рідне село Верів, які надруковані у збірнику «Володимир, яким ми його пам’ятаємо», котрий видав заповідник « Стародавній Володимир». Тож недаремно доля звела її колись із світлої пам’яті краєзнавцем Ярославом Царуком, якому вона допомогла в упорядкуванні рукописів і архіву.
На зустріч з краєзнавцем Антоніною Солодухою, яка відбулася в історичному музеї, прийшло багато друзів, які близькі їй по духу. З гарними словами про колегу виступили журналістки Ніна Мосорук і Людмила Гусюк, союзянка і педагог Алла Палій, союзянка Лариса Лучинець.
Відповідаючи на питання, яка у неї мрія, жінка сказала, що для неї головне, аби діти і внуки були живі-здорові. Щоб Україна здобула перемогу у війні і українці були щасливими, бо вони на те заслуговують як мирна, працелюбна і творча нація.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею.
Коментарі