Загадковий зайчик

Публікації

Загадковий зайчик
Загадковий зайчик

Інколи в житті трапляються цікаві історії, такі, як у кіно, здається, сам би їх ніколи не придумав, але все це правда.
…Весна 1944 року була такою, як і всі інші весни: небо ставало щораз яснішим, блакитним, на деревах та кущах зеленіли соковиті бруньки, шпаки жваво літали навкруги у пошуках поживи, а перші струмки весело жебоніли, нагадуючи всім, що зима вже закінчилася. Усі раділи відродженню і пробудженню природи. Невесело було тільки українцям, які проживали на Холмщині та Підляшші, бо внаслідок домовленостей радянського і польського комуністичних урядів пів мільйона людей назавжди примусово виселяли з рідних сіл і містечок, де вони жили віками, від діда-прадіда. З тисячами інших українців назавжди покидала рідну землю Людмила з батьками і сестрами, які мешкали у селі Гусинне на Холмщині. Доля привела їх до села Дубники неподалік Володимира-Волинського. Нині і Дубників уже немає, бо за радянського часу там зробили полігон. Хоча село було давнє, відоме ще з 16 століття, і належало воно Михайлу Дубницькому. У селі проживало багато етнічних німців і поляків.
До початку Другої світової війни в Дубниках знаходилося майже 50 господарств, а навкруги розміщувалися колонії (хутори): Водзинок, Водзинів, Спасщина, Стасик, Калинівка, Білозовщина, Ганусин, Заславок, у яких переважно жили поляки. У колоніях було від кількох до 20 дворів. Тож по війні оселилися тут і українці, переселені з Холмщини.
 Поступово Людмила  з родиною призвичаїлися до нового життя, тим більше, що холмщани любили працювати і поважали людей. Дівчина стала ходити до школи, заприятелювала з іншими дівчатами. В оселі однієї з подружок вона побачила картинку з вишитим зайчиком (на фото), яка їй так сподобалася, що юнка захотіла і собі таку ж вишити. Задумала – і зробила. За кілька вечорів Людмила вишила такого ж милого зайчика та причепила у хаті на стіні. Був то 1947 рік. Часто до їхньої оселі приходили друзі та знайомі, спілкувалися про життя-буття. Колись один з них зауважив батькові: «Ой, сусіде, заховайте Ви того зайчика, бо ще через нього відправлять Вас із сім’єю до білих ведмедів! Не накликайте на себе біду». Здавалося б, зайчик та й зайчик. А ви придивіться уважніше, то й побачите, що зайчик сидить на пеньку і курить люльку. Ще не здогадуєтеся, хто полюбляв курити люльку в той час? Отож! Любив курити її батько і вождь усіх народів Йосип Віссаріонович Сталін. Така насмішка над батьком Сталіним! То що, він боягузливий, як заєць?! Ганьба! Та ще й грибок червоний, мухомор під ногами. Гриб червоний, як колір радянського прапора! І він під ногами?! Звісно, що якби хтось це скумекав, то господарі дійсно могли б потрапити до в’язниці. Та справа в тім, що такі зайчики з люльками в той час були на стінах у багатьох селянських хатах. То був своєрідний розпізнавальний знак: якщо приходиш у хату і бачиш на стіні таку картинку, то господарі симпатизували українським повстанцям і підтримували їх (для них Сталін був ворогом). Значить у цій хаті можна вголос говорити таємну інформацію. 
 …Минуло багато років, уже й не стало Сталіна на світі, а Людмила вийшла заміж, переїхала жити до Володимира, народила доньку. Та зайчик і надалі висів на стіні вже її міської квартири. Щоранку жінка наче віталася з ним, розмовляла подумки. Ішов час, вона постаріла, докучали хвороби. Уже й важко було ходити по квартирі. Донька приносила їй їжу до ліжка. Та Людмила все одно просила доцю привести її до кухні – там на стіні висів її улюблений зайчик. Бабуся з усмішкою дивилася на нього, милувалася, згадувала юність – і це додавало їй сили для життя. Зайчик на місці – значить життя продовжується! 
Нещодавно Людмила відійшла у Вічність, а зайчик на стіні її квартири висить і досі. Здається, ніби усміхається і курить люльку… 
Цю історію розповіла мені донька покійної, бо Людмила була моєю сусідкою. Щодня я проходив під їхніми вікнами і навіть подумати не міг, що там «живе» загадковий зайчик.
Богдан Янович

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: