Пам’яті борців за волю України

Публікації

Пам’яті борців за волю України
Пам’яті борців за волю України

Історичний календар січня  має деякі дати, які пов’язані з подіями боротьби за державну незалежність України.
Зокрема 22 січня 1919 року на Софіївській площі у Києві був підписаний Акт Злуки Західно-Української Народної Республіки і Української Народної Республіки. Зі сторони ЗУНР до Києва прибули Лев Бачинський, Степан Вітвицький, Льонгин Цегельський, Василь Стефаник, Семен Вітик.
Державний секретар ЗУНР Льонгин Цегельський передав голові Директорії Володимиру Винниченку грамоту-ухвалу, в якій було написано: «Віднині зливаються воєдино століттями відірвані одна від одної частини єдиної України ЗУНР і Велика Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України…»
Проте не всім відомо, що у 1919 році, тобто в той же час, коли підписувався Акт Злуки, у Володимирі-Волинському відбувалися події, які мали велике значення у боротьбі нашого краю за незалежність. Як стверджував історик Олександр Цинкаловський, після Першої світової війни, у 1918 році, місто Володимир було дуже зруйноване. До міста приїхала делегація з Києва – і був налагоджений контакт з Українською Народною Республікою. Проте у 1919 році відбувся наступ поляків на Володимир-Волинський.
На захист нашого міста виступив бойовий загін армії УНР у складі 200 чоловіків, яких очолив сотник УНР Юхим Бунда. Серед учасників битви були Микола Баламут, Микола Панасевич, Юрко Бунда, Харитон Радчук, Федір Тарасюк. Багато хто з цих героїв були жителями сіл Володимирщини:  Федорівки, Білих Берегів, Яковичів, Фалемичів. Загін вояків Бунди двічі вибивав поляків з Володимира, але сили були нерівні, й солдати УНР були змушені відступити. Вони втратили багатьох побратимів. Ці герої були поховані на Ладомирському кладовищі у Володимирі-Волинському.
Юхим Бунда проживав у Володимирі. Він у 20-30-х роках 20ст. був активним учасником місцевого руху «Просвіта», очолював місцевий осередок партії «Фронт національної єдності».
У 1929 році на місці поховання згаданих героїв учасниками місцевого молодіжного руху «Пласт» було встановлено дубовий хрест і зроблено напис «Pro Patria moritus», що у перекладі з латинської означає «Вони загинули за Батьківщину». Пізніше було встановлено кам’яний пам’ятник з хрестом. Участь у цій справі взяв житель міста Назар Грабарчук. 
У 1941 році Юхим Бунда був знищений органами НКВС у володимирській в’язниці за валами. Він теж був похований у згаданій братській могилі. На честь Ю. Бунди названа одна з вулиць у Володимирі.
Серед пам’ятних дат січня варто згадати і 29 січня 1918 року: у той час 300 студентів київських вузів і гімназій утворили Помічний курінь січових стрільців і намагалися не допустити до Києва багатотисячне військо більшовицького командира Михайла Муравйова. Більшість із цих юнаків – великих патріотів України – загинули у битві під Крутами, але залишили по собі пам’ять в історії боротьби за незалежність України. Прикро лишень, що керівництво Центральної Ради не подбало як належить про створення українського війська і в результаті цього недосвідчені у військовій справі юнаки віддали на вівтар боротьби за УНР своє таке ще молоде життя…  Загинуло понад 300 молодих чоловіків. І вже зовсім не багатьом відомо, що у битві під Крутами взяв участь житель Володимира-Волинського, якого звали  Назар Грабарчук. Він був швагром відомого історика Олександра Цинкаловського. 
Назар Васильович народився у селянській сім’ї у Хмелівці. Рано залишився без мами. У роки Першої світової війни був евакуйований з рідними до Києва. Навчався на юриста. Захопився революцією 1917 року, певний час був шифрувальником у радянського польового командира Василя Боженка, але згодом розчарувався у більшовицьких ідеях і разом зі своїми друзями взяв участь у битві під Крутами. Був важко поранений. Місяць лікувався у Білій Церкві, але вижив і повернувся до Володимира-Волинського. Одружився з Оленою Цинкаловською (сестрою знаного історика), був активним учасником руху «Просвіти». У 1941-1944 роках був секретарем міської управи у Володимирі, допомагав багатьом людям, зокрема і дружинам радянських прикордонників. 
У 1944 році Назарія Грабарчука репресували органи НКВС і відправили на заслання до каменоломень Естонії, там він важко працював понад 10 років. Із підірваним здоров’ям повернувся до Володимира, займався городництвом і квітникарством, бо як «ворог народу» не мав права на радянську пенсію. Похований на Ладомирському кладовищі, поряд з меморіалом «Полеглим за волю України», бо й він доклав чимало зусиль для його побудови. Про це нам розповіла його донька Наталія Грабарчук. 
Тож у ці зимові дні згадаймо молитвою і добрим словом тих героїв, які поклали своє життя на вівтар боротьби за незалежність України.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: