Хтось із видатних людей влучно підмітив, що архітектура – це музика у камені. А я б сказав, що кожна споруда – це не просто мовчазна цегла, а ціла історія, пов’язана з конкретною людиною або навіть династією, які своєю працею, талантом залишили слід у стінах цієї будівлі як жителі або ж її будівничі.
Неспокійним був початок 20 століття у світі: революції в Росії, які торкнулися і України, страшна Перша світова війна, що знищила мільйони людей. І хоча місто Володимир-Волинський знаходиться далеко від світових столиць, але і у нас відбувалися певні події, продовжувалося життя: народжувалися і помирали люди, будувалися церкви і будинки, розквітали сади.
Неподалік Василівської церкви є невеличкий провулок, де колись росла розкішна алея ясенів. У наш час від неї залишився лише пеньок від зрізаного ясена. У тім провулку колись жили знані родини володимирчан – Герштанські, Зубовичі.
У 1904-1914 роках головою міської управи м. Володимира був Іван Казимирович Зубович. Як зазначає місцева дослідниця Орися Вознюк, Іван Зубович разом з донькою Євгенією, окрім посадової роботи, займався освітньою діяльністю, а саме входив до повітової училищної ради. Окрім того, мав чин губернського секретаря. Його донька Євгенія була викладачем у Чоловічому вищому навчальному училищі. 20 липня 1915 року Зубович був змушений відступати разом з російською царською владою, оскільки у місто прийшла австрійська влада. Доказом цього є столітня поштівка, на якій зображено австрійських вояків, що йшли вулицею Ковельською у Володимирі із триколірним прапором Австрійської імперії. Хоча австріяки були тут недовго, але у той час разом з ними у наше місто увійшли українські січові стрільці, які відкрили у нас школу імені Т.Шевченка. Та повернімося до Івана Зубовича. Краєзнавці стверджують, що саме за його правління у Володимирі були зведені добротні будівлі з червоної цегли: Будинок офіцерського зібрання (нині – військкомат), церква святого Юрія, казарми, інфекційна лікарня. Старожили розповідали, що коли для будівництва привозили віз із цеглою, а серед неї знаходилася хоч одна пошкоджена цеглина, то Зубович вимагав, щоб замінили усю цеглу. От таким добрим і вимогливим господарем він був! Тож не дивно, що зведені за його керування містом споруди гарно збереглися й до нашого часу. До речі, серед них і залізничний вокзал у Володимирі.
Інформації про Івана Зубовича небагато, зокрема на мій запит службовці Державного архіву Волинської області відповіли, що у фондах їхнього архіву жодної інформації про Зубовича немає.
Мені вдалося поспілкуватися з Вірою Сергіївною Депо – донькою знаного у нашому місті світлої пам’яті священника о. Сергія Депо, яка розповіла цікаву інформацію про родину Зубовичів. Жили вони у скромному, але доглянутому будинку, оточеному гарним садком, тож були добрими господарями. Увечері Зубовичі любили пити чай, слухати щебет канарейок, клітки з якими знаходилися у їхньому затишному будинку. Ця родина мала повагу серед володимирських міщан.
Віра Депо розповіла, що її прадід по батьковій лінії Антон Якович Депо 17 травня 1876 року одружився з Єфросинією Казимирівною Зубович (сестрою Івана Зубовича – міського голови Володимира-Волинського). Тож сім’ї Депо і Зубовичів породичалися.
У родинному архіві Депо зберігається цікавий документ – передшлюбний договір, укладений між Антоном Депо і Єфросинією Зубович, який свідчить, що вже у 19 столітті жителі Володимира-Волинського були юридично грамотні і обізнані, намагалися нотаріально врегулювати майнові і сімейні стосунки. Зокрема у документі йдеться: «Ми, які нижче підписалися, жителі Володимира-Волинського Казимир і Антоніна Зубовичі віддаємо нашу рідну доньку Єфросинію Казимирівну Зубович за рядового Антона Депо і даємо за неї придане – праву половину нашого будинку. Цим майном Єфросинія і Антон мають право розпоряджатися як своєю власністю…»
Онукою Івана Зубовича була Наталія Борисівна, яка працювала у дитячому садку.
Як писав один із східних мудреців, ніхто з нас не вічний, але назавжди живе добре ім’я людини, якщо особистість зробила добрі справи для інших.
Недаремно у Біблії сказано, що людей слід судити за їхніми справами.
Іван Зубович залишив у Володимирі-Волинському гарну і незабутню спадщину – добротні будинки. Тож його ім’я житиме в пам’яті людей.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
Коментарі