«Колись про мене подбали добрі люди. Тепер настав мій час допомогти іншим»

Публікації

«Колись про мене подбали добрі люди. Тепер настав мій час допомогти іншим»
«Колись про мене подбали добрі люди. Тепер настав мій час допомогти іншим»

Батько трьох дітей наш земляк Андрій Козак, який працює в Польщі, надає фінансову допомогу онкохворим маленьким українцям.

На перший погляд Андрій Козак є звичайною людиною для того, щоб стати героєм публікації. Проте дізнавшись, що в редакції «Міста вечірнього» зацікавились особою цього чоловіка, а члени його родини вважають нескромним про нього писати, вирішила, що як журналістка з незакінченою з певних причин освітою маю право висловити свою думку про людину, з якою мене звела доля в сусідній Польщі. 
Про свою біографію Андрій воліє промовчати, оскільки вважає, що деякі факти на сьогодні викликають упереджене ставлення. Ось чому зупинюсь лише на одному конкретному випадку, який є прелюдією головної теми розповіді. У 1988 році Андрійко, якому було 4,5 роки, гостюючи з батьками в Києві, потрапив під колеса автомобіля. Хлопчика без ознак життя врятувало те, що саме в цю мить вулицею мчала «швидка» з реанімаційною апаратурою. Люди зупинили її. Травмованій дитині негайно підключили апарат штучного дихання і доставили в найближчу лікарню. Найперші слова, які промовив лікар, що оглянув хлопчика, батьків вразили: «Краще б ця дитина померла». У Андрійка був сильний забій головного мозку. А це означало або летальний кінець, або довічне каліцтво. І все-таки медики боролися за життя дитини. Тиждень хлопчик без свідомості перебував у реанімації. Затим його перевели до невропатологічного відділення київського «Охматдиту». Незважаючи на те, що процес відновлення міг затягнутися на необмежений період часу, мама вирішила залишитися біля сина. Як кожній жінці, яка опинилася в таких умовах, їй доводилося прибирати в палаті, мити туалети і ванну, ходити на кухню по продукти для дітей, доглядати діток, чиї мами мали потребу відлучитися. Так було заведено в медичному закладі: не сидіти над дітьми і плакати, а допомагати медперсоналу. Проте для лікування Андрійка потрібні були дуже дорогі ліки – японський препарат «Гамалон». У Радянському Союзі був його аналог, але лікар Володимир Мартинюк, який лікував Андрійка (до речі, родом із Турійська), відверто сказав, що аналогу не довіряє. Ось тоді батькам, які шукали кошти на дорогий препарат, допомогли люди з різних кінців СРСР: Росії, Латвії, Азербайджану, Грузії. Відгукнулися знайомі з НДР, із Чехословаччини. Через два місяці лікування Андрійко вийшов з медзакладу своїми ногами і сам, хоч і розтягуючи фрази, подякував своїм рятівникам. 
Але попереду ще був тривалий час лікування з обов’язковим режимом: вчасне приймання ліків, неодмінний денний сон, обмежене спілкування з друзями. У молодших класах Андрійко займався посильними вправами на уроках фізичного виховання, але був кволим, не міг швидко бігати, прагнув грати з друзями у футбол, та пропускав голи. За це товариші, дратуючись, обзивали його калікою. Це морально діяло на хлопчика, і він не раз гірко плакав, припавши до мами. У четвертому класі вчитель фізкультури якось сказав Андрійкові: «Хлопчику! Ніхто не зробить тебе сильним, якщо ти не зробиш сам себе!» І він узявся за себе. Щоранку і щовечора – пробіжка, вправи з гантелями, віджимання, підтягування на турніку. Підтримав новий і до сьогодні вірний друг Володя Головець. Разом з іншими друзями організували власний спортзал. У дев’ятому класі хлопець уже був широкоплечим, підтягнутим  струнким підлітком. 
Оскільки Андрій був нащадком династії військових, вирішив і собі здобути професію офіцера. Але перепоною була травма. Та лікар-невропатолог, обстеживши юнака, написала висновок, що до військової служби він придатний. Це ж підтвердила і медкомісія при Львівському військовому ліцеї імені Героїв Крут. Хлопець став кадетом, але вже за пів року пожалкував про свій вибір. Не такою бачилась йому армія. Справа в тому, що офіцери-вихователі не мали спеціальної педагогічної освіти, приходили в ліцей з армії і забували, що перед ними підлітки, а не солдати. Юні ліцеїсти зазнавали принижень, образ, зайвої, ще не передбаченої для їхнього віку муштри. На претензії батьків офіцери відповідали: «Не подобається – забирайте». Це вже після того, як в одному з ліцеїв країни трапилися випадки суїциду (на жаль, замовчувані), в Міністерстві оборони стали негайно відкривати курси для офіцерів, які отримували педагогічну освіту. Та продовжувати навчання у військовому виші Андрій не хотів. Оскільки юнак, якого визнали придатним для служби, повинен був відслужити в армії, Андрій знову опинився у Львові, у внутрішніх військах. Служба захопила його, особливо після того, як частина стояла на Майдані під час Помаранчевої революції, а красуні-дівчата клали квіти на щити військовиків. Ось чому по закінченню служби Андрій вирішив залишитися на контрактній службі й одночасно заочно здобувати освіту на юридичному факультеті Львівського національного університету внутрішніх справ. І, може, здобув би він таки офіцерські погони, якби випадково в електричці не стрілася йому ковельчанка Наталія. Кохання спалахнуло з першого погляду, але дівчина заявила, що не хоче бути дружиною військового. Андрій досі не може пробачити собі легковажності, що проміняв майбутнє офіцера на одруження з жінкою, почуттів якої вистачило ненадовго. Оскільки диплома в нього ще не було, змушений був працювати вантажником на базі однієї з фірм. Заробітки були малі. Це не влаштовувало дружину, і пара розлучилася, не проживши разом і року. Потім з’явилася білява красуня, яка народила Андрієві сина. Але і тут життя не склалося. Тепер у чоловіка інша сім’я, підростають дві донечки. Турбота про трьох дітей змусила Андрія шукати роботу, яка б принесла хороші заробітки. Працював у Білорусі, уже декілька років трудиться на фасадних роботах у Варшаві, здобув авторитет, допомагає влаштуватися своїм землякам. 
- На превеликий жаль, незважаючи на карантин, наша молодь їде з України. І справа не тільки в тому, що люди не знаходять роботу. Вони не знаходять самі себе, своє покликання, свою потрібність суспільству. Я, наприклад, у свої 37 років усе ще не можу себе знайти. І в шкільні роки, і в армії писав оповідання, вірші, навіть писала про мене журналістка з військової газети, але зараз немає ні часу, ні натхнення на творчість, - ділиться Андрій.
А тепер про головне. Якось Андрій у соцмережах натрапив на допис жінки, яка просила допомоги на лікування хворого на гострий лейкоз офіцера, що повернувся з АТО. Андрій негайно став співзасновником групи «Помагай – маєш у генах» і сам надіслав кошти жінці. На жаль, врятувати хворого не вдалося, та відтоді молодий чоловік вирішив допомагати людям, які потребують лікування. Нині він надсилає фінансову допомогу двом онкохворим діткам.
- Я не багатий, як, можливо, хтось думає. У мене стала хворіти мама. У  перспективі неминуча операція, потрібен масаж, який коштує недешево. Нещодавно робили операцію донечці. Але я завжди пам’ятаю, що був час, коли добрі люди рятували моє життя, а значить настав час мені допомагати іншим. Колись одна людина вчила мене: «Андрію, добро не показне. Люди, які кричать у рупор, що вони добрі, несподівано виявляють велику безсердечність». У добра є золоте правило: не створювати зайвої проблеми. Чемна людина не зайде у чужий дім, не постукавши і не попросивши дозволу. У чуже життя треба заходити таким же чином, а не безцеремонно втручатися та ще й ображатися, що тебе поставили на місце. Просить людина допомогти, значить по можливості допоможи. У цьому суть допомоги, суть доброти, і я цього правила дотримуюся, хоч мене розуміють не всі. Мої можливості не безмежні, але й надалі допомагатиму людям, у першу чергу – діткам. Це мій обов’язок перед Богом», - завершує розмову Андрій.
Ольга Шеремета, м. Варшава – м. Володимир-Волинський 

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: